СМЕРЕКА

СМЕРЕ́КА, и, ж. (Picea abies L.). Багаторічне вічнозелене хвойне дерево з конусоподібною кроною; ялина звичайна. Смереки гомонять високі (Л. Укр., І, 1951, 201); Тут, на верховині, красувалися смереки з їх могутніми кронами (Жур., Вечір.., 1958, 275); *У порівн. Де ж ти, моя далека? Немов зажурена смерека, Стоїш ..сама (Воронько, Мирний неспокій, 1960, 92); // Деревина цього дерева. Для виготовлення опор повітряної високовольтної лінії застосовують сосну, модрину, смереку і дуб (Сіль. лінії електропередачі, 1956, 9); // збірн. Зарослі цього дерева. Над головою нависають гірські кряжі, вкриті буком і смерекою (Кучер, Зол. руки, 1948, 95).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 397.

смере́ка (зменшено-пестливі — смере́чка = смері́чка) = смеречи­́на —

1) багаторічне вічнозелене хвойне дерево з конусоподібною кроною; ялина карпатська, звичайна; європейська піхта; вживається на будівництві, в столярській справі, для виробництва паперу, музичних інструментів; оскільки з неї роблять і труни, то дерево стало символом смерті: «Ей ви ся тепер на смереку дивите», тобто чекаєте смерті; у народній загадці смерека постає так: «Довгі лати, черлені манни, зелені діти». Смереки гомонять високі (Леся Українка); Стоїть висока, рівна, ніби свічка, У гостроверхій шапочці смерічка (Д. Павличко);

2) тільки смері́чка — вид національного орнаменту.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 553.