СКРЮЧЕНИЙ

СКРЮ́ЧЕНИЙ, а, е, рідко. Дієпр. пас. мин. ч. до скрю́чити 1. Нероб омріяний Ваал На горах золота сидить, І з пальців, скрючених від жаху, Під молитви й церковний спів Стікає кров робітників… (Сос., І, 1957, 471); Постаті Дмитра та Дзюби зникають у клубку скрючених злобою та істерією ворожих тіл (Коз., Гарячі руки, 1960, 101); // у знач. прикм. — Ну-ну! Я тобі дам! — посварилася на його своїм скрюченим пальцем баба. — Ви всі, бачу, шибеники однакові (Мирний, 111, 1954, 303); Лишився Рос лежати під плотом, на снігу, із виряченими очима, скрюченими руками, поцілений кулею у серце (Скл., Карпати, II, 1954, 200).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 331.