СИНАШ

СИНА́Ш, а́, ч. Зменш.-пестл. до син 1, 3, 6. Хотіла мати навік розлучити, Дала синашу меду-вина пити (Кост., І, 1967, 111); З міста прибігло незвичайно збуджене, аж мокре хлоп’я — синаш Крихточки (Ваш, Надія, 1960, 215); — Що ж ти, синашу, сирота, чи так безталанний? (Свидн., Люборацькі, 1955, 207); Дід якось після сходки на дубках отут за двором при всіх сказав Семенові: — Молодця [молодець], Семен! Бідняк, за бідняків і дбаєш. Молодця, синашу! (Головко, І, 1957, 110).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 180.

Синаш, ша, м. Сынокъ. Добре, синашу! Рудч. Ск. II. 127. Здоров, синашу, ма дитино! — Анхиз Енеєві сказав. Котл. Ен. III. 69. Ум. Синашко. Люляй, люляй козацький синашку! Чуб. V. 347.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 120.