СЕЛО

СЕЛО́, а́, с.

1. Населений пункт (звичайно великий) неміського типу, жителі якого займаються перев. обробітком землі. Мов оазис, в чистім полі Село зеленіє (Шевч., II, 1963, 172); Ось під нами Черемош ізвився.. Над ним в святочному спокою Гріється мале село гуцульське (Фр., XIII, 1954, 329); Все село було видко, як на долоні, з усіма білими хатами, з клунями, з церквою, з садками й вербами (Н.-Лев., II, 1956, 196); Великі перетворення сталися в селах України. Замість старих, приземкуватих хатинок виросли в них добре впорядковані будинки на дві-три, а то й чотири кімнати. З’явились нові школи, лікарні, магазини (Рад. Укр., 24.II 1962, 3).

◊ Кри́кнути на все село́ див. кри́кнути; Піти́ з торба́ми по селу́ див. піти́.

2. Сільська місцевість взагалі. Соціал-демократія, в усякому разі, повинна зробити все для розвинення свідомості найширших верств селянства, для зрозуміння ними класової боротьби, яка відбувається на селі (Ленін, 15, 1971, 76); Село цікавить його [І. Франка] не з етнографічного боку, як попередніх письменників, він не ідеалізує сільського життя (Коцюб., III, 1956, 36); Широке застосування техніки докорінно змінило обличчя села, технічний рівень життя населення (Хлібороб Укр., 6, 1969, 36).

3. збірн. Жителі села, сільської місцевості. Опріч дівчат, приходили провідувати Оксану і жінки, і молодиці, бо Оксану усі селом любили (Кв.-Осн., II, 1956, 444); Одірвали [рідних] від Кармеля, укинули його у візок і повезли шляхом, а все-усе село знялося, наче рій, і гудучи дивилося услід (Вовчок, І, 1955, 362); Половина села не орала й не сіяла того року (Н.-Лев., II, 1956, 260); Несподівано прийшов Василенко, якого вже розшукувало все село (Стельмах, II, 1962, 363); Щоранку чередник піднімав село на ноги (Томч., Жменяки, 1964, 199).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 119.

Село, ла́, с. Село, деревня. То гуляє козак Голота, погуляє, ні города, ні села не займає. ЗОЮР. Ум. Се́лечко, сельце. Через наше сельце везено деревце. Чуб. III. 139. Ой дано ж єму та три селечка. АД. І. 149.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 113.

село́ (зменшено-пестливі — се́лечко, се́льце, сільце́) — населений пункт (звичайно великий порівняно, скажімо, з ху́тором — див.) неміського типу, мешканці якого займаються перев. обробітком землі; сільська місцевість взагалі; мешканці таких поселень; Й.-Г. Коль у спогадах пише: «Перед мандрівником, що їде високим, голим і пустим степом, несподівано розкривається дуже мальовничий та небуденний образ, коли в яру виринає українське село»; образ українського села неодноразово описує Т. Шевченко, як у поемі «Княжна»: «Село на нашій Україні — Неначе писанка, село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати, А на горі стоять палати, Неначе диво. А кругом Широколистії тополі. А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом»; старе село завжди асоціюється з річкою, ставком, вербами, садками, побіленими хатами під солом’яною стріхою, з вітряками (згадаймо село Вербівку в повісті «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького); див. ще по́ле1. Мов оазис, в чистім полі Село зеленіє (Т. Шевченко); Над ним [Черемошем] в святочному спокої Гріється мале село гуцульське (І. Франко); То гуляє козак Голота, погуляє, ні города, ні села не займає (дума); Через наше сельце везено деревце (П.Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 533.