СВІТЛІШАТИ

СВІТЛІ́ШАТИ, ає, недок.

1. Ставати світлішим. Ніч минала, усе округи світліша (Вовчок, І, 1955, 325); Розвиднялось. Світлішало небо, бліднули зорі (Ів., Таємниця, 1959, 109); // безос. Ось перед нею світлішає. Уже вона мчить стежкою між житами і тільки тут, стишивши біг і важко дихаючи, трохи заспокоюється (Шиян, Баланда, 1957, 229).

2. безос. Розвиднятися, світати. На сході світлішало (Тулуб, Людолови, І, 1957, 5).

3. перен. Набирати веселішого, радіснішого, привітнішого виразу (звичайно про обличчя, очі). При згадці самого імені Оленки суворі обличчя вояків світлішали (Гончар, Тронка, 1963, 300).

◊ Світлі́шає (світлі́шала) душа́ в кого — те саме, що Світлі́є (світлі́ла) душа́ (див. світлі́ти). Душа Ольги світлішала в дружбі, корисній праці… (Коп., Лейтенанти, 1947, 228).

4. перен. Ставати яснішим, логічнішим, чіткішим (про думки). Як ти підносиш на руках дитя, Світлішають думки і почуття (Павл., Бистрина, 1959, 244).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 92.