СВЯТИТЕЛЬ

СВЯТИ́ТЕЛЬ, я, ч., церк.

1. Урочиста назва вищої особи духовної ієрархії, архієрея.

2. Той, хто провів своє життя в служінні богу й після смерті визнаний небесним заступником віруючих. Серед темних умовних ликів святителів та угодників несуть [ревнителі церкви] ще одне аж ніяк не праведне обличчя (Довж., І, 1958, 43).

Святи́телі [мої́]!, у знач. виг., заст. — уживається для вираження переляку, здивування, радості тощо. Ось як зашуміло, як заревло, як заскаженіло [на морі], — святителі ви мої! (Вишня, І, 1956, 187).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 103.

Святитель, ля, м. Святитель. І святитель не поможе, як іскажуть «Святий Боже!» Ном. № 8248.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 111.

святи́тель —

1) високе наймену­вання ієрея, архієрея;

2) той, хто провів своє життя в служінні Богу й після смерті визнаний Небесами заступником вірників.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 532.