РУТА

РУ́ТА, и, ж. (Ruta L.).

1. Багаторічна напівкущова або трав’яниста рослина родини рутових, яка містить у собі ефірну олію; використовується в медицині та парфюмерії. Заясніли під гарячим червневим сонцем мітелки червоної рути (Наука.., 11, 1971, 48); Кругом його ніби розливались пахощі м’яти та повних гвоздиків, неначе Соломія стояла десь тут недалечко, заквітчана рутою, м’ятою та гвоздиками (Н.-Лев., VI, 1966, 317);*У порівн. В тиші ночі непомітно доспівали, щирим соком наливалися зелені, мов рута, бурякові плантації (Кач., Вибр., 1953, 262); Рутою зазеленівся [ліс] поблизу (Гончар, III, 1959, 409); // нар.-поет. Уживається як символ привабливості, краси. Дівчина-рута; *У порівн. Дочка була, як рута,— швидко взяли на сторону багаті люди (Вас., Вибр., 1954, 14).

2. Настій, відвар цієї рослини. Дайте мені рути, Щирої отрути, Щоб мені мого нелюба Серденьком забути (П. Куліш, Вибр., 1969, 369).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 913.

Ру́та, ти, ж.

1) Раст. a) Ruta graveolens L. Вх. Пч. І. 12. Мил. 35. ЗОЮЗ. I. 134. Зелене, як рута. Ном. 13156. б) — пташи́на. Fumaria officinalis. ЗЮЗО. І. 123. в) — польова́. Onobrychis sativa. Лв. 100.

2) Родъ писанки съ рисункомъ, въ которомъ заключается близкій къ трезубцу знакъ трискелъ или трикветръ. КС. 1891. VI. 366. Ум. Ру́тка, ру́тонька, ру́точка. Чуб. V. 401, 857; III. 150.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 89.

ру́та (зменшено-пестливі — ру́т­ка, ру́тонька, ру́точка) —

1) багаторічна напівкущова або трав’я­ниста рослина, що містить у собі ефірну олію; культивується як декоративна, лікарська та ефіронос­на рослина; використовується в народній медицині (кажуть: «Не поможе рута й маруна, як голова обернеться до труна»); свячену на Маковія вживали як оберіг; також настій, відвар цієї рослини; тради­ційний символ привабливості й краси (звідси — ді́вчина-ру́та), ді­воцтва (тому кажуть: «Чи з рутою, чи без рути, а вже старій бабі дів­чиною не бути»), незайманості й суворих моральних устоїв (про рі­шучий намір зберігати своє діво­цтво дівчина співає: «Посію я рутоньку, буду підливати» і, навпаки, про втрату його співають: «Потеряла віночок з зеленої рути»); у піснях рослина має епітети зеле́ної й круто́ї, тобто суворої й впертої: «Бо на руті жовтий цвіт — сама зе­лененька: Прошу тебе, не зрадь мене, бо я молоденька!»; коли по­саджена «рута підіймається», дів­чина виходить заміж, бо дівоцтво має природно розвинутися в за­міжжя: «Дощик пішов, рута зі­йшла; Дівка заміж вийшла»; «Ста­ли хмари, дощі впали, Рутка ся прийняла; Іще дівча літ не дійшло, А вже ся віддало»; звідси рослина стає символом шлюбу, подруж­нього життя; широковживаною є рута у весільній обрядовості: нею прибирають весільне гільце та ве­сільний меч, вона фігурує часто у весільних піснях; дружки молодої отримують вінки з рути та м’яти як символіку майбутнього подруж­нього життя; розквітла рута, вже не зелена, з жовтим цвітом, симво­лізує нещасне кохання й подружнє життя: «Зеленая рутонька, жовтий цвіт. Не піду я за нелюба, піду в світ»; «Зеленая рутонька, жовтий цвіт, — Чом тебе, Йване, так довго ніт?»; пор. yT. Шевченка: «Ой, піду я в сад зелений, Посаджу я ру­ту, — Якщо зійде моя рута, Оста­нуся тута; Прийде милий в мою хату Хазяїнувати. А як же ні, то я піду Доленьки шукати. Посходила тая рута, В гаї зеленіє — А дівчи­на сиротина У наймах марніє»; Т. Шевченко переносить народну символіку рослини на непрості взаємини України з Московією у «Чигирині»: «Засівали І рудою по­ливали… І шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось? Уродила рута… рута… Волі нашої отрута»; взагалі це дівоча рослина, зокрема як атрибут розлуки з милим: «Не­ма мого миленького, нема його ту­та: Посходила по слідонькам шевлія та рута»; як вічнозелена, вико­ристовується як дівоча прикраса; рослина ритуальна, чарівна, — «щоб любилися, цілувалися», тому ви­користовується для ворожіння: «На шевлію воду грію, на руту не буду», «Три сестри свічку сукало, Трьох-зілля клало: І руту, і м’яту, хрещастії квітки, Щоб любилися дітки»; «Вона йому дала чари в пшенич­нім пирозі: В єднім розі шальвія та рута. В другім розі годинонька лю­та: Шальвія і рута щоби ся любили, Годинонька люта, щоб ся роз­лучили»; взагалі сам запах рослини приворотний у коханні, бо асоці­юється з коханою людиною; сим­воліка розлуки і туги за милою асоціюється з притягальною си­лою рідного краю: «Ой там за Ду­наєм молодець гуляє, молодець гу­ляє, він кричить-гукає: «Подай пе­ревозу, я й перевезуся! На ту Укра­їну Хоч раз подивлюся! Не так на Вкраїну, Як на ту дівчину… По світлоньці ходжу, Та й не находжу­ся, Кого вірно люблю, З тим не зу­стрінуся. Кого ж ненавиджу, З тим не розминуся. Дала йому чари, які сама знала: Із рути, із м’яти щоб причарувати»; об’єкт порівняння (звідси — зеле́не, як ру́та); симво­лізує пробудження весни, зелені, тому її славлять у веснянках («А ми рутоньку посієм, посієм»). Ой ти коте, коточок! Не ходи рано в садо­чок, не полохай дівочок, Нехай зі­в’ють віночок із рутоньки і м’ятоньки (забавлянка); Не защебече соловейко, не зацвітуть тобі виш­невії сади, не зазеленіє ані рутонька, ані м’ятонька (Ганна Барвінок);

2) рутвя́ний (ру́тяний) віно́к — у ве­сільних піснях — символ дівоцтва, незайманості, дівочої цноти, очі­кування судженого: «— Не дай же мене, моя матінко, від себе, Нехай я зношу рутвяний вінок у тебе! — Не єден же ти, моя донечко, зно­сила, Не єдними ж ти добрими людьми згордила»; у весільних піс­нях також ідеться про рутяний ві­ночок, який молода має зняти на­завжди; дошлюбне недотримання дівоцтва виражається через образ розсипаної рути: «Розсипалася ру­точка з золотистого клубочка»; символізує також так зване «соло­м’яне вдівство»: «Любив мене ко­зак молоденький, Здійняв з мене вінок рутвяненький, Наклав мені серпанок тоненький; Тепер же я ні дівка ні жінка»;

3) ру́та-м’я́та див. м’я́та 2.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 514-515.