РОНИТИ

РОНИ́ТИ, роню́, ро́ниш і рідко РОНЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., перех.

1. Позбуватися чого-небудь, втрачати, губити щось (листя, цвіт, зерна і т. ін.). Задумана береза над яром посумніла і, мов золоті сльози, без вітру ронить додолу свої пожовклі листочки (Фр., VI, 1951, 148); Як ми зустрілися весною, Ронили вишні білий цвіт (Павл., Бистрина, 1959, 192); Пожовкло листя, вже дуби Дозрілі ронять жолуді (Дор., Серед степу.., 1952, 108); Ще місяць тому веселі, як саме сонце, соняшники тепер позгинали старечі підсушені стебла й.. роняли потроху на землю тверді зернята (Автом., Щастя.., 1959, 3); *Образно. І в час, як білі пави ронять пір’я На тишу сіл, на хорі городи, Виходжу на засніжене подвір’я — І раптом стану юний і радий (Рильський, І, 1946, 113); // Давати можливість упасти чому-небудь, що відокремилося, відірвалося, кидати щось зверху вниз. Сіяч врочисто у труді Незміряною нивою Роняє зерна золоті Із мрією щасливою (Нагн., Вибр., 1957, 73); *Образно. Багряний вечір плакав в травах, ронило небо нам росу… (Сос., Солов. далі, 1957, 22); Пливли по небу хмари, ронячи пухнасті сніжинки (Грим., Незакінч. роман, 1962, 34); // перен. Вселяти в кого-небудь якесь почуття, думки, надії і т. ін. Він ронив надії красні в душу матері-небоги (Гур., Друзі.., 1959, 10); Марія.. в розмові в дитячу душу роняла зерна недовір’я до батька й намовляла їхати з нею (Чорн., Пісні.., 1958, 34).

◊ Дух рони́ти за ким — дуже переживати, турбуватися за кого-небудь. — Мало коли й дома сидиш — як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш (Гр., II, 1963, 368); Рони́ти (роня́ти) сльо́зи (сльозу́), нар.-поет.— плакати. Коло вікна стою, дрібні сльози роню, Дрібні сльози роню, слова не промовлю (Укр.. лір. пісні, 1958, 205); Явдоха не спускала очей з свого сина, роняючи сльозу за сльозою (Мирний, IV, 1955, 48).

2. перен. Вимовляти, говорити скупо, нехотя (слова). Учитель, сивий, згорблений, з пожовклим лицем і очима, повними невимовної туги, лише зрідка ронив якесь слово (Жур., Вечір.., 1958, 279); — Цієї людини ніколи не зустрічала,— тихо ронить слова Тамара (Хижняк, Тамара, 1959, 125); У кабінеті кардинал, залитий золотом і кров’ю… із синіх вуст облудне слово поволі ронить… о, скандал! (Сос., І, 1957, 398).

3. рідко. Випускати мимоволі, несподівано з рук, не втримувати чого-небудь у руках. Прийшла рокована: поет Безмовно ронить пістолет, Кладе собі на груди руку І падає (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 155); // Давати чому-небудь можливість випасти, вивалитися; розгублювати щось. *Образно. Підіймалася золота сонячна пляма все вище й вище, ронячи багатства в дорозі, і де пройшла,— лишила звуки і пам’ять по собі (Хотк., II, 1966, 238).

4. перен., рідко. Принижувати, применшувати що-небудь. Жолкєвський зніяковів, та намагався не виявити цього, не ронити гідності відомого вже на той час у Польщі вояки (Ле, Наливайко, 1957, 152).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 880.

Ронити, ню, ниш, гл.

1) Ронять, терять. Дрібні сльози роню. Мет. 53. Там пава ходила, піря ронила. Мет. 332.

2) Сбросить ребенка.

3) Дух за ким ронити. Быть безъ души отъ кого, души не слышать въ комъ. Ном. № 8753.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 65.