РОЗСВІТАТИ

РОЗСВІТА́ТИ, а́є, недок., РОЗСВІНУ́ТИ, не́; мин. ч. розсві́в, віла́, ло́ і розсвіну́в, ну́ла, ло; док.

1. Ставати світлішим, яснішим із настанням світанку. Зоря розсвітала, день починав біліти (Вовчок, І, 1955, 192); От ранок розсвіта. Вітрець пахучий віє; Мір’ядами [міріадами] квіток дихнули вже поля (Крим., Вибр., 1965, 267); Сон літньої ночі колись мені снився, Коротка та літняя нічка була, І сон був короткий, — він хутко змінився І зник, як на сході зоря розсвіла (Л. Укр., І, 1951, 90); *Образно. Не розсвітав мій день сумний, Пригоди тисли невеселі, — І я блукав, мов навісний, Без крихти хліба та оселі (Граб., І, 1959, 206).

2. безос. Наставати (про світанок); світати, розвиднятися. Гей, товаришу, вставай, Розсвітає..! (Шер., Щастя.., 1951, 62); Так рано встала, що аж на порозі розсвінуло (Номис, 1864, № 13900); Устала [Маруся] (бо вже і розсвіло) і зараз прийнялась поратись (Кв.-Осн., II, 1956, 52); *Образно. Мій Осипе, веселий мій друкарю, Мерщій, мерщій на світі б розсвіло! (Бажан, Роки, 1957, 308).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 801.

Розсвітати, тає, гл. безл. Разсвѣтать. Чи то зоря розсвітає, чи полуднє гріє? Чуб. V. 2.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 56.