РОЗМАЙ

РОЗМА́Й, ю, ч., нар.-поет.

1. Що-небудь буйно розквітле, зелене (ліс, гай і т. ін.). Краще йди в темний гай, у зелений розмай, Або в поле, де вітер гуляє, На дозвіллі із лихом собі розмовляй (Л. Укр., І, 1951, 81); Навколо був ясний розмай і радісна теплінь (Уп., Вітчизна.., 1951, 66); *Образно. Хай жаль, що перейшли для мене Солодкі болі зросту і жадань, Що похилився мій розмай зелений І май черлений одійшов за грань (Рильський, II, 1960, 195).

2. Приворотне, чарівне зілля. — Ти знаєш, як цвіте розмай? Возьми [візьми], розмаю накопай І дай із’їсти або спити, — І він зачне тебе любити!.. (Рудан., Тв., 1959, 70); «Іди, доню, до гаю, Копай зілля розмаю». «Я розмаю не знаю, Хіба людей спитаю» (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 108).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 734.

Розмай, маю, м. Основное значеніе: что-либо развѣвающееся, поэтому розмай — эпитетъ лѣса: Ой гаю мій, гаю, великий розмаю, як я впущу голубочку, вже ж і не спіймаю. Также тотъ, который развѣваетъ, разбрасываетъ въ стороны; поэтому въ свадебной пѣснѣ брать невѣсты, расплетающій ей косу, называется: розмай-коса. Ой глянь, дівчино, крізь колач, карими очима та й заплач, бо іде твій розмай-коса, загуби-краса. Н. п. Розмай, розмай-зілля — растеніе, о которомъ поется въ пѣсняхъ, повидимому то-же, что и тирлич (когда его варять, то это заставляетъ милаго прилетѣть), а быть можетъ ото и не имя опредѣленнаго растенія, а названіе волшебнаго зелья, имѣющаго извѣстную чудодѣйственную силу. Біжи, дівко, до гаю, шукай корінь розмаю. Ще до гаю не дійшла, розмай-зіллячко знайшла… «Кипи, кипи, корінець, поки прийде молодець!» Ще корінець не вкипів, вже молодець прилетів. Чуб. V. 414.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 50.

розма́й —

1) у поетичному мов­ленні — що-небудь буйно розквіт­ле, зелене (ліс, гай, діброва і т. ін.); розмаєм поетично називають мі­сяць травень. Ой гаю, мій гаю, ве­ликий розмаю, як я впущу голубочку, вже ж і не спіймаю (пісня);

2) розма́й-коса́ — у весільному обряді, весільній пісні — брат нареченої, який розплітає їй косу. Ой глянь, дівчино, крізь калач та карими очи­ма та й заплач, бо іде твій розмай-коса, загуби-краса (пісня);

3) розма́й[-зі́лля, —зі́ллячко] = розмари́н = майоран — багаторічна запашна тра­в’яниста рослина родини губоцві­тих із білими рожевими квітками, зібраними в колосок; вічнозеле­ний кущ з вузьким листям і дріб­ним, дуже запашним квітом; вико­ристовується в народній медицині та парфумерії; Б. Грінченко допус­кав, що це ти́рлич (див.); у давніх греків був символом насолоди Гіменей, бог шлюбу, мав вінок із майорану; у народних повір’ях — приворотне, чарівне, любовне зіл­ля; символ забуття, безнадії, роз­луки; шукали його в день Симона Зилоти (Зільника); про дівчину, яку парубок перестав любити, співають: «Побігла до гаю Копать зілля розмаю; Ще й до гаю не дійшла — Розмай-зіллячко знайш­ла: Полоскала на льоду, А варила на меду; Приставила до жару: «Ки­пи, кипи помалу!» Іще корінь не скипів, А вже козак прилетів» або інший варіант: «Побігла до гаю, Копать зілля розмаю; Ще і до гаю не дійшла — Розмай-зіллячко зна­йшла, Полоскала в річці, Пристав­ляла в горілці, Полоскала в меду, Примовляла до ладу, Присунула до жару Козакові до жалю. — Ки­пи, кипи, корінець, Поки прийде молодець! — Ще й корінець не вкипів, Вже молодець прилетів».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 507.