РОЗГУБЛЕНИЙ

РОЗГУ́БЛЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до розгуби́ти. Черниш стояв нагорі у палаті сенаторів, повитий білими присмерками. Мовчки оглядав пишні окраси стін, ковзаючись по них неуважним, сумним поглядом і думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, які йшли і не дійшли сюди (Гончар, III, 1959, 292); // у знач. прикм. Сьогодні, коли перечитую ті розгублені, пожовклі листочки, здається іноді, що не я те переживала (У. Кравч., Вибр., 1958, 277); Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві (Вас., II, 1959, 100); Корній Іванович згадує свою далеку молодість, розгублену по економіях, по чужих нивах, коло чужого добра (Кир., Вибр., 1960, 285); // розгу́блено, безос. присудк. сл. Розгублено по кримських дорогах, скинуто в море грізну артилерію, якою їх [врангелівців] так щедро постачали союзники (Гончар, II, 1959, 438).

◊ Розгу́блена мо́лодість — занедбане молоде життя; Розгу́блені слова́ — забуте те, що хотілося сказати. Зараз її тривожили скороминущі образи, летючий спогад, розгублені, невимовлені слова (Донч., VI, 1957, 304).

2. у знач. прикм., перен. Який розгубився, втратив спокій, холоднокровність, рівновагу, рішучість від хвилювання, страху, сорому і т. ін. Першої миті розгублений, приголомшений Тихозоров не знав, що робити (Донч., II, 1956, 54); Посеред кімнати стояла розгублена Жаннет, здивований Вікто́р і якийсь чужий хлопчик років дванадцяти (Ів., Таємниця, 1959, 137); // Який виражає розгубленість. Йон дивився розгубленим поглядом, на Маріцциному обличчі блукав якийсь загадковий усміх (Коцюб., І, 1955, 264); — Не лютися, зараз вийду, — озвався з-за дверей винуватий, розгублений голос (Шиян, Баланда, 1957, 152).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 659.