РОДОВИТИЙ

РОДОВИ́ТИЙ, а, е. Який належить до старовинного роду (у 2 знач.). Нема крамів, окрім бакалійних та з усяким мотлохом, куди ходять тільки слуги.., а жінці родовитого арабського бея сором і поріг переступити (Л. Укр., III, 1952, 711); Спостерігаючи нескінченні знущання родовитого офіцерства з солдат, мовчки стискав кулаки (З глибин душі, 1959, 10); Без імення ніхто між людей не буває — Хто б не родився на світ — родовита людина чи проста (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 151); // Який свідчить про належність до такого роду. [Таня:] Хто він такий — не знаю. Може, князь, може, граф. Помітно тільки родовиту пиху, аристократичне виховання (Вас., III, 1960, 130); // Який є власністю такого роду. Родовиті, оторочені садами і стависьками палаци ставали трухлявими пустками або ішли з торгів, а їхні господарі втікали в департаменти (Стельмах, І, 1962, 282).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 597.

Родовитий, а, е.

1) Родовитый, знатный. Чи ти роду багатого, чи ти роду родовитого? Чуб. V. 911.

2) Наслѣдственный, прирожденный. Мил. 34. Він родовитий злодій.

3) Плодородный. Родовита земля.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 28.