РИЧАТИ

РИЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.

1. Видавати протяжні загрозливі звуки низького тону, що нагадують звук «р-р-р» (про тварин). Серед ночі лев страшно ричав (Граб., І, 1959, 474); — Сказано ж: як на ведмедя мала галузка спаде, то ричить, а як велика, то мовчить (Гур., Наша молодість, 1949, 276); Зотич, повернувши коня мордою до колони, скривився, почувши, як ричить Хлястик (Тют., Вир, 1964, 463); // Видавати протяжні звуки від болю, злості і т. ін. (про людей). Вони [Раду і Маріца] налітали одно на одного, бились грудьми, як роз’юшені півні, кусались і дряпались, як коти, ричали зі злості й теребили одно одного (Коцюб., І, 1955, 374); // рідко. Ревіти, мукати (про рогату худобу). Дим із стріх клубками в’ється, І ричить товар (Фр., XIII, 1954, 181); В стайні ричала прикро і тривожно одна забута корова (Коб., II, 1956, 193).

2. розм. Кричати, говорити грубим, злим, дратівливим голосом. — Ой, не пущу, не пущу ж я тебе, голубчику мій милий, соколе мій ясний!.. Нехай і мене беруть із тобою.. — Атайды [відійди]! — ричав [солдат] (Хотк., І, 1966, 142).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 546.

Ричати, чу́, чи́ш, гл. = Рикати. Угор.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 18.