ПОЛІЦІЯ

ПОЛІ́ЦІЯ, ї, ж.

1. У дореволюційній Росії і в капіталістичних країнах — система особливих органів державного управління для охорони безпеки існуючого ладу і встановленого порядку. Ну, що тут довго: він тайний агент. Служить в поліції (Коцюб., II, 1955, 242); Йосиф готує відповіді на питання, які можуть йому ставитися в комісаріаті поліції (Вільде, Сестри.., 1958, 116); За всесвітню Республіку Рад, за планету без танко-гармат! Ми розіб’єм катів апарат, розітрем і поліцію, й трон, і в невпинному реві гармат зникнуть папа, і пан, і барон (Сос., І, 1957, 496); // Під час Великої Вітчизняної війни — система таких органів управління в тимчасово окупованих фашистами районах. Начальником поліції він став з першого ж дня фашистської навали і з першого ж дня почав наганяти жах на весь район (Довж., І, 1958, 297); // розм. Будинок, приміщення, де розміщені такі органи. Валка простувала горою до поліції (Мирний, І, 1954, 261); Він [війт] побіг здуру в поліцію скаржитись на село комендантові, але поліцію вже вартували Зеленюкові та Паращині легіні з мадярськими карабінами (Козл., Весн. шум, 1952, 49).

2. збірн. Особи, які служать у таких органах; поліцаї. У Києві було багато обисків [обшуків] та арештів, поліція забралась навіть в самий університет і там обшукала лабораторію і навіть кабінет одного професора (Л. Укр., V, 1956, 185); Степан Васильович прокидається і.. зіскакує з ліжка: хтось міцно тарабанить у двері. «Невже поліція? Невже провал?» (Стельмах, І, 1962, 438); За одну мить майдан опустів, залишились тільки староста з поліцією (Тют., Вир, 1964, 413).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 85.