ПОЛОМИТИ

ПОЛОМИ́ТИ, ломлю́, ло́миш; мн. поло́млять; док., перех., розм. Те саме, що полама́ти. Левко люто вишарпнув батога, об коліно поломив пужак на дрібні цурпалки, кинув їх під ноги ошелешеного батька (Стельмах, І, 1969, 545); Але він [Атта Троль] в сю мить лагідний, І не має він бажання Поломити гарну рожу, Поки буря не зломила (Л. Укр., IV, 1954, 194); Упирав би [панотець] в Івана, що він їхав через ліс навмисне на те, аби поломити віз (Март., Тв., 1954, 221); Але ж бо я поломила матусину волю, Тепер же я проклинаю свою лиху долю (Чуб., V, 1874, 249); * Образно. Та зла доля, темна сила поломила дужі крила… (У. Кравч., Вибр., 1958, 277); // безос. Дараби повбивало в берег, покрутило, поломило, порозтріпувало (Хотк., II, 1966, 409).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 93.

Поломити, млю, миш, гл.

1) Сломать. Коні потомити, вози поломити. Грин. III. 20.

2) Нарушить. Але ж бо я поломила матусину волю, тепер же я проклинаю свою лиху долю. Чуб. V. 250. Встрѣчаются также формы: Поламле… заповідь. Єв. Мт. V. 19. Віру християнську під ноги підтопчи, хрест на собі поламни. АД. І. 211.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 286.