ПИРЯТИ

ПИРЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., розм.

1. перех. і без додатка. Носити, тягати важкі речі. Батько і син пиряли мішки мовчки (Цюпа, Грози.., 1961, 148); Врешті Бурштейн помахом руки відіслав биндюжника геть, сів на стілець з таким змореним виглядом, наче він сам пиряв по кімнаті важку швейну машинку (Дім., Ідол, 1961, 131).

2. неперех., за ким. Швидко бігати; гасати. Бігає [Солоха] за собакою та все кричить: Лишка! Лишка! Собака й сюди й туди, — а вона пиряє за нею (Мирний, І, 1954, 68).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 358.

Пиряти, ря́ю, єш, гл. Ѣздить, сильно гоня лошадь. Побачив же він (мертв’як) мою коняку, як сів на неї, — вже він нею пиряв-пиряв, пиряв-пиряв, аж як став, так вона і репнула. Мнж. 131.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 152.