ПАН

ПАН, а, ч.

1. Поміщик у старій Польщі, Литві, дореволюційній Україні і Білорусії. Пани не знали, що з землею робити, як і кому її збути (Мирний, IV, 1955, 240); Проти поїзда їхав другий такий самий довгий поїзд: то їхали польські пани-дідичі гуляти з нудьги так само, од сусіда до сусіда (Н.-Лев., III, 1956, 120); Поспільству співав він [кобзар] про сувору селянську долю, про панів-орендарів, про важку панщину (Тулуб, Людолови, І, 1957, 63); * У порівн. — Мовчить!.. Та він мовчки усіх вас гнітить, під ноги собі топче..; поводиться, як той пан з підданками! (Вовчок, І, 1955, 184); М’ясце травицею прикрив [Вовк], А сам спочинуть ліг тим часом. Неначе пан який — лежить… (Гл., Вибр., 1951, 23); // перен., ірон., зневажл. Людина, яка виділяється розбещеною поведінкою, нетрудовими звичками, надто витонченими манерами і т. ін. — Буди вже своїх панів, — наказав Йонька [матері]. — А то як зайду з кіссям, то я їх скоро підніму. Уже он прийшов Гаврило, пора виїжджати. Йонька хоч і погрожував, а сам будити гостей не наважувався: боявся не так сина, як невістки (Тют., Вир, 1964, 224).

2. Той, хто займав привілейоване становище в дореволюційному суспільстві, належав до забезпечених верств міського населення, інтелігенції. Настала обідня пора. Син прийшов та й не сам, а з якимсь паном (Мирний, І, 1954, 158); От несумнівні сліди присутності чоловіка: якісь рови, котрі в жаден спосіб не можна було би вважати ділом рук природи.. Всезнаючий Юрчик каже, що се пани тут колись серебра шукали (Хотк., II, 1966, 201); Батько мій навіть продав десятину землі.. Йому, неписьменному, жилося і тяжко і гірко, і так хотілося "вивчити свого сина на пана" (Довж., І, 1958, 13); // Той, хто має владу над іншими; володар, хазяїн. — Ти хочеш бути моїм паном, хочеш взяти мене… мої руки, мій розум, мою волю і моє серце… (Коцюб., II, 1955, 223); [Йоганна:] Ні, мій мужу й пане, прошу тебе, забудь мені те слово, — з твоєї волі я повік не вийду (Л. Укр., III, 1952, 165).

◊ Або́ (чи, хоч) пан, або́ (чи, хоч) пропа́в — або добитися всього бажаного, або все втратити. Се була її остання карта в тій смілій грі. Відкриваючи її, вона знала, що тут або пан, або пропав (Фр., VII, 1951, 67); Вирішили так. Вискакує перший і кидається на вартового: чи пан, чи пропав. Решта тікають в різні боки (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 68); — Візьмемо коси на плечі і в саму Таврію чи в Молдову. Там хоч пан, хоч пропав (Стельмах, І, 1962, 136); Бу́ти (става́ти, ста́ти і т. ін.) па́ном чого — ставати володарем чого-небудь, вільно розпоряджатися чимось. [Круста:] Я б сам готовий мучитись отак, а надто, щоб воскреснути потому веселим Діонісом, паном вин, володарем бенкетів… (Л. Укр., II, 1951, 404); Бу́ти (става́ти, ста́ти, роби́тися і т. ін.) па́ном стано́вища (життя́ і т. ін.) — мати, одержувати можливість діяти, управляти чим-небудь на свій розсуд. [Артур:] Народ визволяється не тоді, коли перемагає чужинців. [Альберт:] А коли ж? [Артур:] Тоді, пане Альберте, коли він сам робиться паном всього свого життя! (Мам., Тв., 1962, 61); Жи́ти па́ном див. жи́ти; Сам собі́ (сві́й) пан; Сам собі́ (над собо́ю) па́ном бу́ти — бути вільним у сво їх діях і вчинках, не залежати ні від кого. [Маруся:] Нащо я тобі? Тобі заманеться на погуляння піти, лицарською силою помірятися, — коли не буде мене — ти сам собі пан, а як умісті [разом] житимемо, — я тілько буду тобі руки в’язати, твоїй голові думок завдавати (Мирний, V, 1955, 113); Ось тут, у тім затишнім кабінеті, обставленім хоч і не багато, та по моїй уподобі, я сам свій пан (Фр., IV, 1950, 346); — А якого б ви собі зятя бажали? — Вільного козака, дочко, щоб сам собі паном був, нікому не кланявсь, — от якого! (Вовчок, І, 1955, 90); [Єгиптянин:] Е, де вже там не раб!.. Якби я сам був паном над собою, я б не так роботу сю розклав (Л. Укр., II, 1951, 245); Невели́кий (вели́кий) пан, зневажл. — чоловік, з яким не варто дуже рахуватися. — Сергій невеликий пан, прийде й сам нап’ється (Тют., Вир, 1964, 247); Пан над (між) пана́ми — найщасливіший, наймогутніший, не залежний ні від кого. Може, найдеться дівоче Серце, карі очі, Що заплачуть на сі думи — Я більше не хочу. Одну сльозу з очей карих — І пан над панами! Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! (Шевч., 1, 1963, 47); — Хоч сила всім страшна твоя, Хоч пан ти, — каже, — між панами, Та хто зна, що ще буде з нами (Гл., Вибр., 1951, 26).

3. У старій Польщі, Литві, дореволюційній Україні і Білорусії — ввічлива форма звертання або називання стосовно до осіб чоловічої статі привілейованих верств суспільства. — Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! — заклекотіла громада (Кв.-Осн., II, 1956, 178); Несуть пани есаули Козацькую збрую (Шевч., II, 1953, 43); Вона хотіла, щоб татко найняв до нього бонну, а татко найняв пана навчителя (Коцюб., II, 1955, 246); — Господи, пан підполковник! — скрикнув Бараболя, підвів руки вгору і з непідробленою радістю кинувся до Погиби (Стельмах, II, 1962, 255); // У сучасній дійсності — ввічлива форма згадування або звертання, звичайно до офіційного представника чи громадянина іншої держави. — Виявляється, товаришу гвардії майор, що ті заводи розбомбили зовсім не німці, а пани американці, — нарешті почав Хома (Гончар, III, 1959, 428); Пан посол; Пан міністр; // ірон. Особа, яка не користується в кого-небудь повагою або викликає презирство своєю поведінкою. Тільки чудний номер "Народа" вийшов, якось зовсім неполітичний і не газетний, видно, що панове радикали мають поважнішу роботу (Л. Укр., V, 1956, 149); // Звичайно із словом-прикладкою — шаноблива форма звертання до чоловіка в усній народній мові. — Прощайте, панове-сватове! Коли хочете, то справді випийте по чарці (Кв.-Осн., II, 1956, 59); — Ну, теперечки, пани-молодці, — сказав Марко, зупиняючи їх,.. а ніч наша (Стор., І, 1957, 394).

Па́не-бра́те, заст. — формула звертання до чоловіка, вживана в усній народній мові. А втім, як знаєш, пане-брате, Не дурень, сам собі міркуй (Шевч., II, 1963, 225); [Будівничий (до майстрів, що гуртами ліпляться по уступах гори)] Панове-браття, треба щось почати (Л. Укр., II, 1951, 209).

ПАН… Перша частина складних слів, що відповідає слову все… (у 1 знач.), вказуючи, що явище, виражене другою частиною слова, поширюється на що-небудь ціле, охоплює щось у цілому, у всіх проявах і т. ін., напр.: панарабі́зм, панніме́цький і т. ін.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 41.

Пан, на, м.

1) Господинъ, баринъ, помѣщикъ. Коли б пан до плуга взявся, то б і світа одцурався. Ном. Пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать. Ном. Употребляется какъ титулъ при обращеніи къ кому либо. Прибавляется при фамиліи, имени, родственномъ названіи, служебномъ титулѣ и пр. изъ вѣжливости, какъ русское: господинъ, господа; множ. число, особенно когда слово употреблено въ видѣ обращенія, будетъ: панове. Ой обозветься пан Хмельницький, отаман, батько Чигиринський. АД. II. 36. Ей, пане куме, пане Хмельницький, пане писарю військовий! Нащо нам з тобою кролевські листи удвох читати? АД. II. 4. Гей, пане Потоцький! Чом у тебе и досі розум жіноцький? АД. II. 33. Ой одсунув та пан Нечаєнко кватирьку од ринку. АД. II. 71. Ой ходімо, пане брате, на тай кут помалу! Мет. 85. Друзі, панове-молодцї. АД. І. 183. Правда, панове, полягла Мішки Самійла голова. АД. І. 219. Пане добродію! Милостивый государь. Левч.

4) Съ притяжательнымъ мѣстоименіемъ или существительнымъ, указывающимъ на принадлежность женщинѣ, кромѣ прямаго значенія, также: мужъ. АД. II. 5. Прилетіла пташка, біля його впала: такі очі, такі брови, як у мого пана. Мет. 103. «Меласю!» каже Черевань, «чи бачиш, що тут у нас діється?» — Бачу, бачу, пишний мій пане! К. ЧР. 49. Паном діло жити. Жить по барски. Мірошник паном діло жив. Греб. 383.

2) Господь. Ой що ж мені пан Бог дав? Чуб. V. 65.

3) Родъ игры. Ив. 16, 19, 38. Ум. Панок, паночок, панонько.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 91.

пан (ж. па́ні) —

1) здавна пова­жана людина в суспільстві, звідки постала ввічлива форма звертання або називання шанованих осіб чо­ловічої та жіночої статі; у народній мові (звичайно із прикладкою — брат, сват) — шаноблива форма звертання до чоловіка; Т. Шевчен­ко вживав це слово щодо україн­ських козаків, борців за волю; він неодноразово нагадував сучасни­кам, що українці колись «вміли панувати», тобто проводили влас­ну суверенну політику: у «Тарасо­вій ночі» Т. Шевченко називає повстанського отамана па́ном, а його побратимів пана́ми-брата́ми: «Обізвався пан Трясило: — А годі журиться, А ходім лиш пани-брати з поляками биться»; у «Гайдама­ках»: «А тим часом пишними ря­дами виступають отамани, сотни­ки з панами»; у козацькі часи побували складні наймення панове(пани́)-моло́дці, пан-това́риш, пор. в О. Стороженка: «Ну, теперечки, пани-молодці, — сказав Марко, зупиняючи їх, — … а ніч наша»; паном шанобливо назива­ла дружина свого чоловіка, пор. у П. Куліша: «Меласю! — каже Че­ревань. — Чи бачиш, що тут у нас діється?» — «Бачу, бачу, пишний мій пане!»; до давніх офіційних звертальних конструкцій слід від­нести й пошановну форму па́не добро́дію!. Ой, ходімо, пане брате, на той кут помалу! (А. Метлинський); Правда, панове, полягла Кішки Самійла голова (пісня);

2) Пан Ко́цький — казковий образ кота, який мимоволі перелякав усіх звірів у лісі («От який малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!»). Приходить до його [Кота] Лисичка, та й питає: — Що ти таке? — А він каже: — Я Пан Коцький (казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 431-432.