ОСІЯТИ

ОСІЯ́ТИ, я́ю, я́єш, док.

1. перех., уроч. Освітити яскравим світлом; осяяти. Мітла огненная зійшла. І степ і гори осіяла (Шевч., II, 1963, 362); Поки сонце осіяло бір, вогонь вже лютував, мов дикий звір (Л. Укр., І, 1951, 282); * Образно. Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались… (П. Куліш, Вибр., 1969, 69).

2. неперех., заст. Засяяти. Глянув [місяць] червоним лицем у долину. Долина осіяла, туман забілів у ній, як сніг (Мирний, І, 1954, 172).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 766.

Осіяти, я́ю, єш, гл. Осіять. Як увійшла в хату, так і осіяла. Рудч. Ск. II. 48.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 67.