ОНІМІТИ

ОНІМІ́ТИ, і́ю, і́єш, док.

1. Стати німим, втратити здатність говорити. — Ще й онімію отут в цвинтарі в самотині, забудусь і говорити по-людській [по-людськи], — обізвалась Майбородиха (Н.-Лев., IV, 1956, 281); — Я онімів був, здичавів (Ірчан, II, 1958, 180); Сава Григорович як онімів. Жодного слова не почули від нього фашисти (Д. Бедзик, Плем’я.., 1958, 39); // Втратити на якусь мить здатність говорити й вільно рухатися під впливом якого-небудь сильного почуття, переживання. Як уступив він у вісімнадцятий рік, таким він зробився красенем невимовленним, невиписаним, що хто його уперше стрічав, то й стане перед ним й оніміє (Вовчок, І, 1955, 346); Коли поставили на стіл десять повних кошиків винограду, добродушні горці оніміли від захвату (Довж., І, 1958, 493); Брати Милорадовичі з подиву в першу хвилину оніміли (Бурл., О. Вересай, 1959, 12).

2. Перестати говорити, замовкнути. — Марку! подивися, Подивися ти на мене: Бач, як я змарніла? Я не Ганна, не наймичка. Я… Та й оніміла (Шевч., І, 1963, 322); // Перестати звучати, заглухнути (про звуки взагалі). Замовкли гармати. Оніміли дзвони (Шевч., II, 1963, 158); Шахта. Боляче: не діє. Онімів, оглух гудок (Рудь, Дон. зорі, 1958, 96).

3. Стати цілком нерухомим; завмерти, заціпеніти. Як зазиміє, то й жаба оніміє (Укр.. присл.., 1955, 99); Терешко весь онімів, застиг, як стигне на морозі вода, й боявся пропустити хоч одно слово (Епік, Тв., 1958, 420).

4. Втратити на деякий час чутливість, гнучкість, здатність рухатися (про частини тіла); затерпнути. Вам би хотілось гукнути Якимові, щоб дав допомоги звестися, та язик ваш не повертається, онімів, голос ваш заслаб, зник (Мирний, IV, 1955, 314).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 697.

Оніміти, мі́ю, єш, гл.

1) Онѣмѣть. І язик мій оніміє. Шевч.

2) Умолкнуть. Замовкли гармати, оніміли дзвони. Шевч. 234.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 54.