ОЗВІРІЛИЙ

ОЗВІРІ́ЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до озвірі́ти. — Бандерівці вже такі були озвірілі, що брат убивав брата, син — батька, батько — сина (Мельн., Коли кров.., 1960, 33); Вона вже йти не могла, сиділа, обхопивши вербу руками, і озвірілими від болю очима благально дивилася на свого рятівника (Тют., Вир, 1964, 521); Серед п’яниць, рабів похилих, Неситих скнар, важких тупиць І душ, у панстві озвірілих, Серед шакалів і лисиць — Не жив я вільно, а таївся (Черн., Поезії 1959, 253).

2. у знач. прикм. Дуже розгніваний, розсерджений; розлючений. Б’є озвірілий солдат коня (Довж., І, 1958, 35); // Який виражає звірячу лють, злобу (про обличчя, очі). Гайдук навідлі свиснув клинком і з озвірілим лицем звівся над сідлом (Панч, Гомон. Україна, 1954, 32); Сплеснувся вогонь в озвірілих очах [князя], Ой очі, суворо-блискаві… І в тую ж хвилину на лезо меча Лягли візерунки криваві (Забіла, Поезії, 1963, 82).

3. у знач. прикм. Який втратив людську подобу, став схожий на звіра. Померзлі, мокрі, озвірілі.., В багні, в якімсь липучім зіллі, Ми повертались до села… (Рильський, Поеми, 1957, 180).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 650.