ОДОЛЯН

ОДОЛЯ́Н, у, ч., діал. Валеріана. — Вона так і зробила: нарвала квіту з часнику, тої, оману й одоляну та пішла з тим до млина (Кобр., Вибр., 1954, 150).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 641.

одоля́н = одоле́нь-трава́ = валеріа́на — багаторічна трав’янистарослина, з кореневищ і коренів якої виготовляють лікарські настойки, що використовуються як заспокій­ливий і тонізувальний засіб для серця та центральної нервової сис­теми; назва мотивується віруван­ням народу в те, що трава «долає» всяку нечисту силу; ще в старих «травниках» зазначається, що хто знайде одолень-траву, той «вельми себе талант обрящет на земли»; використовували як оберіг сім’ї та дому; охороняє від хвороб: «Якби не тоя та не одолян, ходила б хво­роба, як пан»; визначається як лю­бовний напій; ті, хто відправлявся на чужину, мали запастися цією травою: «Куди не піде, багато доб­ра знайде»; відомим є заклинання перед далекою дорогою: «Іду я в чисте поле, а в чистім полі росте одолень-трава. Одолень-трава! Не я тебе поливав, не я тебе породив; породила тебе мати — сира земля, поливати тебе діви простоволосі, баби-самокрутки [віщі діви]. Одо­лень-трава! Одолій ти злих людей: лихо б на нас не думали, погано не мислили; прожени ти чаклуна, ябедника. Одолень-трава! Одолій мені гори високі, долини низькі, озера сині, стрімкі береги, ліси темні; пеньки й колоди… Заховаю я тебе, одолень-трава, біля самого серця, на всій путі і на всіх доріженьках».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 412-413.