ОБІТ

ОБІ́Т, у, ч., книжн. Урочиста обіцянка, зобов’язання (перев. релігійного характеру); клятва. [Маруся:] Я обіт давала перед богом, і треба держатись того обіту (Мирний, V, 1955, 98); [Лесь:] Ми справимо весілля. [Марилька:] Вже пізно, Лесю Юровичу, пізно. Бо я дала монашества обіт (Забашта, Пісня.., 1961, 129); Обіт мовчання.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 507.

обі́т = обі́тниця — урочиста обі­цянка, зобов’язання (перев. релі­гійного характеру); клятва; у спо­лученні: дава́ти обі́тницю — за­присягатися перед Богом. Давала вона сама свою обітницю до віку вічного не розлучатися з чоловіком (Ганна Барвінок).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 405.