ОБИДА

ОБИ́ДА, и, ж., на кого і без додатка, розм. Те саме, що обра́за. Він бачив її завжди тиху, спокійну, добру і вгадував, що причиною того була обида (Н.-Лев., І, 1956, 369); Спогади — про останні вечори з нею біля перелазу — викликали тільки обиду на Орину та роздратування (Головко, II, 1957, 516).

◊ Держа́ти оби́ду — ображатися на кого-небудь. — Чого ти штовхаєшся, — одсунулась Гучка, — неправду кажу, чи що? І обиду товаришу тут нічого держать (Мушк., Чорний хліб, 1960, 92); Не дава́ти (не да́ти) в оби́ду — не дозволяти, не давати кривдити, ображати кого-небудь. Ні, мати не дасть в обиду, і він ще міцніше притискається до неї (Багмут, Опов., 1959, 13); [Ярослав:] То не дамо ж гнізда свого в обиду. Вперед на бій за землю нашу рідну..! (Коч., П’єси, 1951, 100); Нести́ (терпі́ти і т. ін.) обиду — страждати за кого-, що-небудь. — Мою ти знаєш гору Іду І ліс, де з капищем олтар; За них несу таку обиду, Якой не терпить твій свинар! (Котл., І, 1952, 218).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 500.

Обида, ди, ж. Обида. Не стільки гірка обида, як злість налила її очі сльозами. Левиц. І. Бов. 42. Ум. Оби́донька.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 9.

Оби́да — у дохристиянських ві­руваннях — божество як уосібнена зла істота, персоніфікація образи, зневаги, ширше — лиха (згадуєть­ся в «Слові о полку Ігоревім» як персоніфікований образ княжої міжусобиці — Крилатої Діви, що віщує велике лихо: «Встала Обида в силах Дажьбога внука, вступи Ді­вою на землю Трояню»).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 404.