НУЖДА

НУЖДА́, и́, рідко НУ́ЖДА, и, ж.

1. тільки одн. Тяжке матеріальне становище; нестатки, злидні. [Наталка:] Петре! Петре! Де ти тепер? Може де скитаєшся в нужді і горі і проклинаєш свою долю (Котл., II, 1953, 6); Працює [Маруся] з ранку до вечора — не розгинається, а в хаті нужда, бідність (Н.-Лев., III, 1956, 325); — А пани й багачі нові скрині грошей заробили на людській крові та нужді (Козл., Ю. Крук, 1957, 347); Випало мені жити самому в хатині селянина. Велика сім’я, страшенна тіснота і понад усім — нужда (Кол., На фронті.., 1959, 75); * Образно. Де сама нужда ходила — боса, гола, там тепер дозвілля, пісня, рідна школа (Тич., II, 1957, 14).

◊ З нуждо́ю би́тися; Нужду́ терпі́ти; Нужди́ зазна́ти (ви́терпіти) — жити в нестатках, злиднях; бідувати. Ану лиш гляньмо в село зо мною: З нуждою люди б’ються страшною… (Граб., І, 1959, 315); Все своє життя він бився з нуждою, все життя стягався на худобу (Стельмах, І, 1962, 207); Жила собі удова коло Києва. Терпіла вона превелику нужду та вбожество (Вовчок, І, 1955, 287); Скільки вона лиха в тій хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних днів! (Мирний, І, 1949, 323).

2. рідко. Потреба в чому-небудь: необхідність. — Нехай сі гроші братові, йому у них нужда буде (Кв.-Осн., II, 1956, 298).

◊ Нужди́ ма́ло (нема́) кому, рідко — байдуже, нема діла. Чи будуть дощі йти, чи ні, йому нужди мало; не стане свого хліба, йому принесуть (Кв.-Осн., II, 1956, 182); Про нужду́, заст. — на всякий випадок, для потреби в чому-небудь. Там купами.. буряки, морква огородня — а хатньої наші жінки не продають, держать про нужду на нашу голову — цур їй! (Кв.-Осн., II, 1956, 13); Справля́ти нужду́, евф. — задовольняти фізіологічні потреби. В одну мить розсипаємося [арештовані] в сторони і… на подив самим собі, починаємо той горнути цигарку, а той справляти нужду (Збан., Єдина, 1959, 83).

3. діал. Біда. — Не дурій, чоловіче, не пхайся сам у нужду! (Фр., І, 1955, 70); — Ля, — притакує Іван, — ви правду сказали. У мене також вже висохли та потріскали [постоли] на нужду… (Козл., На переломі, 1947, 13).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 453.

Нужда, ди, ж.

1) Нужда, недостатокъ.

2) Надобность, необходимость. Надумались збірати гроші про таку народню нужду. К. (О. 1862. III. 22). Ум. Нуждонька, нуждочка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 572.

нужда́ (зменшено-пестливі — ну́ждонька, ну́ждочка) —

1) (з великої літери) у дохристиянських віруваннях — уосібнена зла сила, можливо, божество насилля, що може напосісти на родину й призвести її до крайньої бідності, нестатків, тому з Нуждою б’ються, Нужду терплять, бо, як кажуть, «має хліб роги, а Нужда ноги», «голод мучить, а Нужда краде», «Нужда скаче, Нужда плаче, Нуж­да пісеньку співає»; один із народ­них виразів стверджує: «Боронь, Боже, Нужди — розум знайдеть­ся»; того, хто «наївся (напився) ли­хої Нужди», вона «навчить хліб їс­ти», бо «Нужда і честю торгує»; злому бажають: «Нужда би тя по­била!»;

2) у переносному розумін­ні — крайнє зубожіння, злиденне існування. Хто в посестри взяв тяжку недолю, той вражій нужді попався в неволю (приповідка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 402.