НЕНЯ

НЕ́НЯ, і, ж. 1. пестл. Жінка стосовно до народжених нею дітей. Все б вона дала, що тільки має, аби бути тепер коло неї, коло нені старої… (Мирний, III, 1954, 78); Хочеться спати… голова хилиться. А неня вже постіль постелила (Хотк., II, 1966, 104); Хіба ж нам розлюбить і нені усміх милий, І усміх любої, і шелести дібров? (Рильський, Поеми, 1957, 222); // Уживається як звертання до матері. Дітки маленькі кликали маму: — Вставай, голубко, нене кохана (Граб., І, 1959, 332); — Люба нене, прости, не клени, [кляни] наймолодшого рідного сина (Гонч., Вибр., 1959, 42); * Образно. А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму з хмари на розмову.. Прощай же ти, моя нене, Удово небого, Годуй діток (Шевч., І, 1963, 238).

2. у знач. виг. Уживається для вираження переляку, здивування, радості і т.ін. [Голоски Потерчат:] Ми ж бо не знали, що тута гості, ми б не зринали з глибокості… Ой, нене, сум! Нум плакать, нум! (Л. Укр., III, 1952, 222).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 343.

Неня, ні, ж. ласк. Мать, родимая. — Сину мій, коли приїдеш до нас? « Тогді я, непе, приїду до вас, як павине пір’я наспід потоне, а млиновий камінь наверх випірне. Макс. (1849) 107. Ум. Ненечка, ненька.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 552.

не́ня = не́нька (зменшене — не́нечка) —

1) народні пестливі назви матері (див. ма́ти 1); уживається та­кож як ласкаве звертання до мате­рі (ненька — взагалі звертання до жінки, перев. старої). Хіба ж нам розлюбить і нені усміх милий, І усміх любої, й шелести дібров?(М. Риль­ський); Вставай, голубко, нене кохана (П. Грабовський); — Бабу­сенько, голубонько, Серце моє, нень­ко! Скажи мені щиру правду — Де милий-серденько? (Т. Шевченко); Такий, як батько ваш, що вас поки­нув, що вашу ненечку занапастив (Леся Українка);

2) образно — Україна див. ще ма́ти 6. Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Своїх діток нерозумних, Як свою дитину (Т. Шевченко); Україно, ненечко, Доки ж твоїх мук? (І. Франко);

3) уживається як вигукове звер­тання для вираження переляку, здивування, радості й т. ін. Ой, нене, сум! Нум плакать, нум! (Леся Укра­їнка); — Ненько моя! Боже мій! Ми­кола стає вогнем, піднімається й летить угору! (Нечуй-Левицький); — Ой ненечко! Рятуйте! Поможіте! Ловіте злодія, держіте! (Я. Глібов).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 393-394.