НЕГАРНО

НЕГА́РНО.

1. Присл. до нега́рний. Катеринине лице негарно видовжилось (Вільде, Опов., 1954, 18); Наталя жалілася йому далі, що вся челядь її не любить, зовуть приблудою; дражнять її негарно (Вас., II, 1959, 57); — Ти пам’ятаєш, — сам я мало думав про велике, й говорив я негарно й жартував часом нерозумно (Довж., І, 1958, 350); // у знач. присудк. сл. — Господи, як я ненавиджу ці зморшки! — подумав він уголос і важко зітхнув. — Як це негарно… Жахливо (Довж., І, 1958, 495).

2. у знач. присудк. сл. Неприємно, прикро, соромно. Не пожалував він її, а стало йому якось уразливо, негарно: вона чого плаче, дитина нерозумна? (Вовчок, І, 1955, 148); Негарно Мирону стало, що його зять такий: закручувати чужі гроші вмів, а оддавати не вміє (Григ., Вибр., 1959, 231); // Непристойно, некрасиво, не годиться. [Маня:] О, то негарно — так водити за ніс своїх приятелів! (Фр., IX, 1952, 10); Дратують мене оті "парочки", заздрісно стає хоч і чую, що це негарно, що недобре нарікати на свою долю (Коцюб., III, 1956, 134); // Незручно. Він кілька разів поривався встати й піти, але кожного разу згадував, що це негарно, — і продовжував сидіти (Ткач, Плем’я.., 1961, 174).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 275.

Негарно нар. Нехорошо; некрасиво.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 542.