НАРУГА

НАРУГА, и, ж.

1. Нестерпне знущання. Скільки вона горя прийняла від тих самих панів, на котрих робить. Скільки наруги! (Коцюб., І, 1955, 97); За вдів, сиріт і за наругу ми смерть фашизмові несем (Гонч., Вибр., 1959, 151); — Всі присутні тут.. пам’ятають ті страшні дні, коли чесні люди нашого села переживали розгул страшного бандерівського терору, пам’ятають про грабунки і наругу над людьми (Мельн., Коли кров.., 1960, 36).

2. Зле висміювання кого-, чого-небудь. Мимоволі Жолкєвський озирнувся на пані Барбару, шукаючи в ній спільника своєму обуренню за таку наругу над честю мундира (Ле, Наливайко, 1957, 22); // Глузливе, зневажливе ставлення до кого-небудь. — Твій Іван? Який твій Іван? — з наругою промовила Ганка (Фр., І, 1955, 82); Ганьба, неслава. Отакі батьки на світі. Нащо вони дітям? На наругу перед богом (Шевч., II, 1963, 196); Петро й Христя не дивилися в очі одне одному, — такий сором, така наруга їм… Перші дочкою набивалися! (Кос., Новели, 1962, 148).

◊ Зво́дити нару́гу на кого — насміхаючись, глузуючи, даремно вигадувати щось неприємне про кого-небудь. — Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався? .. Чи ти його [лікаря] поважаєш, чи він тебе слухає? — Вважайте самі, — одказує панночка, всміхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити (Вовчок, І, 1955, 115).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 179.

Нару́га, ги, ж. Издѣвка, посмѣяніе, позоръ. Од матері сорома і наруги приняла. АД. І. 215. Пришли, пришли, мій миленький, хоч нароком люде, нехай мені од батенька наруги не буде. Н. п. Почне перед панночками наругу на його зводити. МВ. (О. 1862. III. 48).

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 517.