НАПРОШУВАТИСЯ

НАПРО́ШУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., НАПРОСИ́ТИСЯ, ошу́ся, оси́шся, док.

1. тільки док., розм. Багато, довго просити. — А я то скілько наплакалася, скілько їх напросилася! (Фр., VIII, 1952, 44).

2. Просячи або натякаючи, добиватися, домагатися чого-небудь. [Горпина:] В мене швидко будуть гості, бо я в четвер іменинниця; обіцялись і напрошувались таки самі мої куми (Н.-Лев., II, 1956, 495); До привітної господині хлопці один з-перед одного напрошувалися в зяті (Чорн., Визвол. земля, 1959, 180); Одпровадила [Ївга] Левка і до поліції, та таки.. напросилась і сама тут сидіти з Левком (Кв.-Осн., II, 1956, 297); Федір уже пожалкував, що напросився на розмову з Кузьмичем (Руд., Вітер.., 1958, 140); Щоб заробити якусь копійчину, Марко напросився чистити конюшню (Ткач, Арена, 1960, 66).

3. на що. Своєю поведінкою викликати яке-небудь ставлення до себе. Мені здавалось, що вона напрошується на компліменти, але тон у неї був щирий (Л. Укр., III, 1952, 605); — Та чого ж ти мовчиш?! Сам на образу напрошуєшся!.. — скрикнув Бородавка (Тулуб, Людолови, І, 1957, 440).

4. тільки недок. З’являтися, виникати в свідомості. Якось сама собою напрошувалась думка, що книги в цьому кабінеті є лише окрасою (Руд., Остання шабля, 1959, 252); Мимоволі напрошується неправильний висновок (Довж., III, 1960, 156).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 162.

Напро́шуватися, шуюся, єшся, сов. в. напроси́тися, шу́ся, сишся, гл. (кого про що). Долго просить кого о чемъ. Тебе я тілько напросився. Федьк.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 513.