НАМОВА

НАМО́ВА, и, ж.

1. Підбурювання, підмовляння до яких-небудь учинків, дій і т. ін. Все допитувався [панотець], з чиєї намови хотів війт йому картки помішати? (Март., Тв., 1954, 254); Одного вечора, коли старого впоїли жовтою оковитою, за намовою сусідів і синів, Юра продав своїх чотири морги й хатину (Ірчан, II, 1958, 185); [Микита:] Не вадило б їй також помолитись За тисячу мужів тих іменитих. Що за її намовою убито (Коч., III, 1956, 17).

2. перев. мн. Те саме, що на́клеп. Земвідділівська молодь не боялася ніяких чисток, отож або нічого не чула про "чужі вуха", або не звертала на ті намови ніякісінької уваги (Збан., Сеспель, 1961, 417).

3. перев. мн. Те саме, що умовля́ння. — Дай спокій! Не згадуй мені про неї [Фрузю]! — мовив він і, піддаючись її [Ганки] намовам, пішов.. до її комірки (Фр., І, 1955, 91).

4. розм. Домовленість, умова про що-небудь. У нас з ним була намова спалить того за те, що обіжав (Сл. Гр.); Без слів, без намови, очі їх стрілись.. і уста простяглися до уст (Коцюб., II, 1955, 215).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 129.

Намо́ва, ви, ж.

1) Наущеніе, внушеніе, подговоръ, подстрекательство. То намова доконче була, бо він сам не годен те зробити. Камен. у. З намо́ви. По наущенію.

2) Уговоръ, соглашеніе. У нас з ним була намова спалить того за те, що обіжав. Екатер. г. Ум. Намо́вонька. Я тебе любив не з людської намовоньки. Гол. І. 271.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 504.