МІЗКУВАТИ

МІЗКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм.

1. Продумувати що-небудь; розмірковувати. [Герасим:] Та ні, ви те візьміть: ти мізкуєш, ти крутиш головою: де того взять, де того; як обернуться, щоб земельки прикупить, та за думками і не їсться тобі, і не спиться тобі… (К.-Карий, І, 1960, 388); Конкуренція примушує підприємця мізкувати, ночами не спати, думати, в яку щілину пролізти, щоб заробити зайвий долар (Руд., Вітер.., 1958, 91); [Гаврило:] Я скільки разів мізкував, що як би воно ловко було.., коли б ми роботу поділяли по часах? (Кроп., III, 1959, 208); — Чого ж ви мовчите? — різко і незадоволено спитала Іра. — Я бачу, ви з тих, що довго мізкують (Дмит., Наречена, 1959, 17).

2. Те саме, що розумі́ти; тямити. — Як це не дивно тобі, а, теж на плечах голову, не гарбуза, маю. Дещо таки мізкую. — Бачу, за кого ти руку тягнеш (Головко, Вибр., 1936, 556).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 731.

Мізкува́ти, ку́ю, єш, гл. Соображать, размышлять. Було їм вольно розмовляти про всякії свої діла і думати, і мізкувати. Котл. Ен. III. 53. Я вже й сам не раз про се мізкував. К. Чого воно так було, — не моє діло мізкувати. Г. Барв. 19.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 430.