МУР-МУР

МУР-МУР, виг.

1. Звуки, що їх видає кіт та інші котячі.

2. розм. Уживається як присудок за знач. муркота́ти 1. Спи, мій малий!.. В твоє вікно далекі зорі з далеких дивляться небес, і кіт старий казки муркоче, усе мур-мур, мур-мур, мур-мур (Сос., II, 1958, 359).

◊ Ні (ані́) мур-му́р — уживається на позначення повного мовчання, незнання, невміння. — Ванько, племінничок, — міцно обіймав його дядько Онисько. — Приїхав на Донбас .. і ні мур-мур. Висидів, вивчивсь, а тоді вже здумав про дядька (Рудь, Гомін.., 1959, 143).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 830.