МИРКНУТИ

МИ́РКНУТИ, ну, неш, док., перех. і без додатка, розм. Однокр. до ми́ркати 1. Як уже він її розважав, як умовляв! А вона знай плете свого вінка і словечка йому не миркне (Вовчок, І, 1955, 93); [Недоросток:] Я її привчу-таки говорити до чоловіка. А то що вона за жінка? Миркне слово-двоє та й мовчить (Вас., III, 1960, 98); — Зробиш, що сказано, і доповіси. — Слухаюсь, — миркнув телефоніст (Гончар, III, 1959, 304).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 713.