МЕЖУВАТИ

МЕЖУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.

1. перех. Проводити, встановлювати межі земельних ділянок, володінь. — В ті літа, коли межували землю, батько нашого пана по підказці Салоганового діда відчикрижив од церкви вісімдесят десятин (Стельмах, Хліб.., 1959, 281).

2. з чим, неперех. Бути територіально суміжним. Зараз із кухнею межувала вузенька кімната (Март., Тв., 1954, 454); Комунівський садок межував в полем (Донч., І, 1956, 68); // Мати спільний державний кордон. Західна частина Одещини прилягає до голубого Дунаю і межує з братньою Молдавією (Цюпа, Україна.., 1960, 237).

3. з чим, неперех., перен. Бути близьким до чого-небудь, доходити до чогось. До старих громадян ми відносилися з повагою, яка межувала з побожністю (Сам., II, 1958, 393); Спорудити іригаційну систему для Голодного Степу уявлялось таким грандіозним, що межувало з неможливим (Ле, Міжгір’я, 1953, 101).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 667.

Межува́ти, жую, єш, гл.

1) Межевать. Ой уступив москаль у запорозьку землю та й став межувати, де слободи, де городи добре буде сажати. Н. п.

2) Граничить. Чернігівська губернія межує з київською. Черниг. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 415.