ЛІС

ЛІС, у, мн. ліси́, і́в, ч.

1. Велика площа землі, заросла деревами і кущами. Пішов Дідок у ліс по дрова (Гл., Вибр.,1951, 87); Якийсь хижий птаха пронизливим криком вилетів з лісу (Тулуб, В степу.., 1964, 218); Регочеться мій друг, і луна йде коридорами, як у лісі (Ю. Янов., II, 1958, 40); // Дерева, які ростуть на такій площі. З одного боку нависла гора кам’яна над хаткою, поросла лісом (Вовчок, І, 1955, 288); — Ні, Микуло, — заперечив Ант. — На лови йду сам, ви з Вістою ліпше ідіть випалюйте ліс (Скл., Святослав, 1959, 8); * У порівн. Садок на волі розрісся, мов ліс (Мирний, IV, 1955, 16); // Певна ділянка такої площі. Жив на Ганчарівці хазяїн заможний.. Було й поле, був і ліс (Кв.-Осн., II, 1956, 311); За селом лежали під снігом грунти і ліси пана Стадницького (Стельмах, І, 1962, 142); // чого, перен. Велика кількість, багато (високих предметів). У вікна дивились грядки капусти і ліс кукурудзи (Коцюб., II, 1955, 217); Ліс очерету хилиться п’яний, Дивиться мрійно у воду (Рильський, І, 1960, 113); Олексій Максимович висунувся з вікна і теж ще здалеку замахав рукою у відповідь на цілий ліс радісно піднятих рук (Баш, На берегах.., 1962, 28).

◊ За дере́вами [й] лі́су не ба́чити (не ви́дно) див. де́рево; Ліс лі́сом — дуже густий, високий. Хліб налився, Ліс лісом трава… (Дн. Чайка, Тв., 1960, 220); Те́мний ліс — про що-небудь незрозуміле, заплутане або невідоме. Чужа душа — темний ліс, каже прислів’я. Але ні, є душі прозорі, як кришталь (Перв., Невигадане життя, 1958, 214); Надруковані в різні часи і різними мовами — німецькою, угорською, румунською, — ті карти являли собою темний ліс (Гончар, III, 1959, 385); У ліс диви́тися — будучи незадоволеним своїм місцем, прагнути його покинути. Вовка як не годуй, а він усе в ліс дивиться (Укр.. присл.., 1955, 157); — Ах ви ж, казанські сироти! Земство вас виховує, годує, зодягає, а ви все в ліс дивитесь? (Гончар, Таврія, 1952, 77); Щось [вели́ке] у лі́сі здо́хло — сталося щось незвичайне. Треба, щоб у лісі щось дуже велике здохло, щоб ми помирились! (Н.-Лев., II, 1956, 12).

2. тільки одн. Зрубані дерева як будівельний та ін. матеріал. На надвірну комору.. дубового лісу купи: нехай лежить та висихає (Шевч., VI, 1957, 217); [Семен:] Ходім краще та взнаємо, де поставлять наші вагони з лісом (Мороз, П’єси, 1959, 24).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 522.

Ліс, су, м. Лѣсъ. Кривого дерева в лісі найбільше. Ном. № 2454. В ліс дров не возять. Ном. № 1456. Ум. Лісок, лісонько, лісочок. За темними лісоньками плаче дівка слізоньками. Чуб. V. 187. Прилетіла зозуленька з темного лісочку, сіла, пала, закувала в зеленім садочку. Чуб. III. 164. Ув. Ліси́ще. Ви, ліси-лісища, ви, бори-борища. Чуб. І. 135.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 370.

ліс (зменшено-пестливі — лісо́к, лі́сонько, лісо́чок) — велика площа землі, заросла деревами і кущами («Одне дерево то ще не ліс» — символ громади); ліс завжди ви­кликав у людини неусвідомлений острах, бо в ньому (особливо в не­трях) проживали, на її думку, всі­лякі страхіття; лісова нечиста сила звичайно провадить по лісах ігри­ща, танці та недобре жартує з людьми; входячи до лісу, треба неодмінно перехреститися (див. ще лісови́к); лісу не лише боялися, а й поклонялися (пop. приказку: «У лісі родились, пенькам моли­лись»); це було культове місце ще в язичницькі часи, звідки казко­вий образ чуй-лі́су — правічного лісу на межі світів, де є джерела з живою і мертвою водою, живуть незвичайні тварини, зберігаються великі таємниці (пop. предковіч­ний ліс на Волині в «Лісовій пісні» Лесі Українки); з лісом здавна по­в’язують прикмети про зміни по­годи, — «взимку шумить ліс — на сніг», «ліс без вітру шумить — бути дощу», «ліс шумить у горах — за­чиняйте вікна і двері: буде буря»; див. ще звір 1. Пішов дідок у ліс по дрова (Л. Глібов); Кривого дерева в лісі найбільше (М. Номис); В ліс дров не возять (М. Номис); За темними лісоньками плаче дівка слі­зоньками (П. Чубинський); фра­зеологізм: у ліс диви́тися — бути незадоволеним своїм місцем пере­бування (проживання, роботи), прагнути його покинути. Вовка якне годуй, а він усе в ліс дивиться (прислів’я).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 338-339.