ЛІПИТИ

ЛІПИ́ТИ, ліплю́, лі́пиш; мн. лі́плять; недок. 1. перех. Робити що-небудь з в’язкої, пластичної речовини, матеріалу. Жінки.. стали коровай ліпити (Кв.-Осн., II, 1956, 301); Раб копає землю, теше камінь, і носить мул з ріки, і ліпить цеглу (Л. Укр., І, 1951, 253); Ми із татом, як живу, Ліпим бабу снігову (Нех., Ми живемо.., 1960, 47); // також без додатка. Створювати скульптуру як твір мистецтва з в’язкого, пластичного матеріалу. Річард ліпить з неї [індіанки] статую натуральної величини (Л. Укр., III, 1952, 44); В думці він [скульптор] уже починав ліпити їхні стрункі і по-своєму граціозні постаті (Гончар, І, 1954, 494); Він [П. Верна] навчився ліпити з натури, використовувати властивості м’яких матеріалів — глини і пластиліну (Нар. тв. та етн., 2, 1957, 105); // перен. Створювати засобами мистецтва, художнього слова. Актор В. Дальський точно знайденими фарбами стримано і майже ювелірно ліпить цей складний образ (Мист., 1, 1959, 20); Яким безмежно багатим досвідом повинен володіти письменник, якою чутливою повинна бути його душа, щоб він міг вільно ліпити людські характери (Талант.., 1958, 120); // перен. Виховувати. Високе, почесне й надзвичайно важке завдання — ліпити характер дитини (Донч., VI, 1957, 589); // перен. Робити що-небудь недбало, абияк. Моє перо холодно ліпитиме рядки (Ю. Янов., І, 1958, 132).

◊ Хліб, хоч ко́ники лі́пи див. ко́ники; Хоч свічки́ ліпи́ — про м’який, лагідний, піддатливий характер людини. Було видно: не характер в Антоніни Никонівни — віск. З неї хоч свічки ліпи (Збан., Малин. дзвін, 1958, 175).

2. перех., розм. Те саме, що прикле́ювати; чіпляти. Найшла баба і Микиту — Святий чорта ціпить!.. Баба їдну [свічку] йому ставить, Другу чорту ліпить… (Рудан., Вибр., 1949, 97); Пани.. ліпили на лоб і на груди замість кокардів [кокард] і гудзиків реп’яхи (Вас., І, 1959, 213); Учитель.. далі ліпив пахучу вощину до порожніх рамок (Ю. Янов., II, 1954, 114); // перен. Ставити одне за одним; з’єднувати в одне. — Читай, онучку, букву за буквою, ліпи їх докупи (Минко, Моя Минківка, 1962, 8).

3. перех., перен., фам. Уживається замість іншого дієслова, зміст якого розкривається контекстом для вираження енергійної, несподіваної або необдуманої дії. [Несміян:] Хіба давно один зовсім юний педагог — причепливий і суворий — ліпив нам з Назаром двієчки? (Дмит., Дівоча доля, 1960, 23).

4. у що, чим і без додатка, неперех., розм. Падати, з силою ударяючи; засліплювати, засипати, заливати (про сніг, дощ і т. ін.). Надворі мете хуртеча, Ліпе [ліпить] сніг в вікно (Щог., Поезії, 1955, 371); В дерев’яне накриття ліпив дощ (Горд., II, 1959, 168); Чи спека, чи ліпить метелиця-хуга — спішить все одно він робити своє (С. Ол., Вибр., 1959, 82); // безос. Надвечір надтягли сірі хмари і почало ліпити широкими пластами снігу (Фр., VIII, 1952, 344); // перен., фам. Давати ляпаса. Він спалахує гнівом, шаліє і, поки Тихін приходить до пам’яті, вдруге ліпить.. в ухо (Горд., Дівчина.., 1954, 188).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 520.

Ліпи́ти, плю, пиш, гл.

1) Лѣпить. Баба вже вареники ліпить. Левиц. І. 447. Не святі горшки ліплять. Ном. № 6054.

2) — харьки-макогоники. Говорить вздоръ. Ліпи, ліпи харьки-макогоники, поки хто не скаже годі. Подольск. г.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 369.