ЛЮТИТИСЯ

ЛЮТИ́ТИСЯ, лючу́ся, люти́шся, недок.

1. Бути розлюченим, гнівним; дуже сердитися. Був він дуже лютий, а навіть не міг сховати своєї лютості.., надто ж він лютився, спогадуючи ті уступи, де Ви впадаєте в насмішливий тон (Л. Укр., V, 1956, 61); Кожного вечора він ішов до школи. З ним ішла й дружина. А батьки лютились (Збан., Малин. дзвін, 1958, 282); // Певним станом і діями виявляти свою розлюченість, гнів. — Що ти, осліп, чи що? Не бачиш, що се Голуб? — лютиться Ястріб (Фр., IV, 1950, 106); Яким Марчук орав у полі на ярину. Аж трісь! — зломився йому істик. Яким лютився і кляв усіма чортами (Кобр., Вибр., 1954, 43); Петрюк з силою натягав намоклі у весняних водах чоботи, вони тріщали в пришвах, голова лютився і червонів (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 150); // на кого — що. Сердитися. Радість Данькова була така щира, чиста, ..що вона передалася й іншим присутнім, і навіть його супротивники, яких він щойно обіграв, не особливо лютилися на свою невдачу (Гончар, І, 1959, 47).

2. перен. Бути надзвичайно сильним (про мороз, негоду тощо). Надворі лютилася завірюха так, що заслонювала всякий вид (Коб., І, 1956, 342).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 574.

Люти́тися, чу́ся, тишся, гл. = Лютувати. Магнат лютився. Мир. ХРВ. 92. Він лютиться, що я не радивсь його. Н. Вол. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 390.