ЛЮБКА

ЛЮ́БКА¹, и, ж., розм.

1. Кохана дівчина або жінка. Впадаю коло любки: "Та не бійся! Та не журися! Та ти ж моє серденько!" (Вовчок, VI, 1956, 276); — Кинув я наймитування. Домовилися з моєю любкою — засилаю сватів… (Збан., Сеспель, 1961, 264); * Образно. Велике, блискуче сонце сходило з небосхилу й кидало довгі, ясні прощальні промені своїй вірній любці й щирій товаришці — землі (Кобр., Вибр., 1954, 207); // Коханка. Коген, Еф, Лубенець, Кошлаков і любка Когена — цілий вечір пиячили в ресторані Мінеля (Коцюб., III, 1956, 181); Бракувало тільки, щоб Ананій купував собі десь ферму не з нею, а з новою любкою (Ю. Янов., І, 1954, 137).

2. Пестливе або фамільярне звертання до дівчини або жінки. [Сотник:] Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся (Шевч., II, 1953, 174); — Прошу, сестрице, тебе, голубко, За старшу дружку до мене, любко! (Л. Укр., І, 1951, 322); — А я би вам, любко, таки радила на службу, ..у нашого професора нема наймички (Март., Тв., 1954, 46).

ЛЮ́БКА², и, ж. Рослина родини зозулинцевих, молоде коріння якої використовується в медицині. У Карпатах зустрічається багато видів зозулинців.. — любки.., билинець комаровий (Укр. бот. ж., XVII, 5, 1960, 57).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 563.

Лю́бка, ки, ж.

1) Милая, дорогая. Ой мамко любко! моя мамочко! Ном. № 7837.

2) Возлюбленная. Добри-вечір, мила, добривечір, любко! Чуб. V. 139. Оженися, мій синочку, візьми собі любку, цілуй її, милуй її, як голуб голубку. Чуб. V. 32.

3) Раст. а) Orchis latifolia. ЗЮЗО. І. 130. См. Лю́бжа. б) Orchis sambucina, — purpurea. ЗЮЗО. І. 171. в) мн. Любки. Раст. Orchis militaris. ЗЮЗО. І. 130. Зілля таке: любки зветься. Як хоче дівчина, щоб парубок любив, так у чому небудь і дає йому тих любок. Черниг. у. Ум. Любонька, любочка. О, да який же вінок ваш красний, сестро! да який оке красний! Сестронько-любонько, коли ж ви його візьмете? МВ. І. 171. Діти помітили, жалують мене: тіточко-любочко! чого ви журитесь? МВ. І. 11.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 386.

лю́бка = лю́бочка [осі́ння] — рос­лина родини зозулинцевих, моло­де коріння якої використовується в народній медицині; занесена до Червоної книги; здавна вірять, що рослина приворотна; символ юнацької краси та снаги; запорож­ці носили амулети — корені укра­їнської «орхідеї»; знахарі вважали любку чудодійною через не зовсім звичайну її бульбу, що складається з двох бульбочок — однієї білої, а другої бурої та зморщеної (перша — цьогорічна, а друга — торішня); це давало підстави думати, що росли­на пов’язана з потойбічною си­лою; знахарі говорили людям: «Бі­ла бульба добру силу має і від уся­кої хвороби зцілює. Навхрест про­водили по болячці — згине вона. А торкнешся бурою бульбою свого недруга — люта хвороба вразить його». Зілля таке: любки зветься. Як хоче дівчина, щоб парубок любив, так у чому-небудь і дає йому тих любок (Словник Грінченка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 344-345.