ЛУЧИТИ

ЛУ́ЧИТИ, чу, чиш, недок. і док., перех. і без додатка, розм. Цілитися в кого-, що-небудь. Лучив корову, а попав ворону (Номис, 1864, № 1784); Почали шари вкидати У ящик, хто куди хотів. Хто там за різку — кидай вправо, Хто проти неї — вліво луч (Мирний, V, 1955, 292); // Те саме, що влуча́ти 1. Уже стискає міцно коло ворог, Кулі чітко лучать в панцир (Еллан, І, 1958, 75); Юнак з того робочого поріддя, Що цілить добре й лучить наповал (Бажан, Вибр., 1940, 110).

ЛУЧИ́ТИ, лучу́, лу́чиш, недок., перех., діал. Єднати. Вони були майже вповні контрасти один супроти одного, і ся сила контрасту лучила їх докупи (Фр., IV, 1950, 305); Найближчі стосунки лучили Грибоєдова з прогресивними грузинськими письменниками й діячами (Рильський, III, 1956, 380); // З’єднувати. Мандрівник задивився у синяву, що там десь далеко у безкраї лучила землю з небом (Оп., Іду.., 1958, 28).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 559.

Лу́чити, чу, чиш, гл.

1) Мѣтить, цѣлить, прицѣливаться. Лучив в ворону, а попав в корову. Ном. № 1784. Наберу я горстку, та й ногою тручу, сама добре знаю, що на біду лучу. Чуб. V. 3.

2) Соединять.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 383.