ЛУЧИНА

ЛУЧИ́НА, и, ж. Довга тонка тріска. Чужая робота — то ж моя сухота; Дрова да лучина, невірна дружина (Чуб., V, 1874, 927); Під припічком заходить [Мар’ян] дрова і лучину: їх перед самим від’їздом по-господарськи приготувала Фросина для нової хазяйки (Стельмах, І, 1962, 178); // Така тріска як джерело світла. Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами… (Мирний, І, 1949, 220); На Поволжі основним джерелом світла була лучина (Цюпа, Україна.., 1960, 96); * Образно. Вона [пісня] огнистая лучина, Що жару в серця долива (Фр., XIII, 1954, 92).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 559.

Лучи́на, ни, ж. Лучина. Єсть у мене в кешені лучина, засвітимо чорними очима. Н. п. Я ходила, молода, в темний ліс по лучину. Чуб. V. 1171. Ум. Лучи́нна. За лучинку найде причинку. Ном. № 2795.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 383.