ЛУПОТІТИ

ЛУПОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок., розм. Те саме, що лопоті́ти 2 — 5. У хаті стало тихо. Шаруділи тільки олівці та пера, та лупотіли папери… (Вас., І, 1959, 165); Шинель лупотить по спині кволими крилами (Рад. Укр., 19.III 1963, 3); — Лети ж ти, молода, пташкою, а ви, дружки, за нею! Щоб ви до віку-вічного літали й щебетали! — Проказала вона сі слова чарівничі, — вони й випурхнули вікном, одна по другій, тільки крильцями лупотять (Вовчок, І, 1955, 53).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 693.