ЛУБ'Я

ЛУ́Б’Я, я, с. Те саме, що луб 2. — Треба буде драбини новим луб’ям пообтягати (Фр., І, 1955, 52).

◊ Старе́ лу́б’я, фам., зневажл. — про стару людину. Ще старе луб’я й на вулицю піде вкупі з парубками (Н.-Лев., IV, 1956, 218); — Жило б, старе луб’я, коли .. зодягнене, не голодне й не холодне… Так ні! Ще й кирпу гне… (Мирний, І, 1949, 397).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 552.

Лу́б’я, б’я, с. Кора, снятая съ дерева большими кусками. Ти йому образи, а він тобі луб’я. Ном. № 13071. Старе луб’я, а также и просто луб’я. Старый, старая (о человѣкѣ). Та він уже старе луб’я! — А ну, луб’я, йди сюди! (старий до старої, а стара тоді одказує): — Бач, як тепер, то і луб’я, а колись, то й голуб’я. Ном. № 9127.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 379.