ЛИНУТИ

ЛИ́НУТИ, ну, неш, недок., поет.

1. Плавно, легко летіти. Мандруємо вогким туманом назустріч сліпій сніговиці… Так линуть малим караваном у вирій запізнені птиці (Л. Укр., І, 1951, 309); Весна… На північ линуть гуси (Мас., Сорок.., 1957, 387); * Образно. Життя торкає серця струни чулі — і я на крилах пісні лину знов (Сос., Щастя.., 1962, 27); // Рухатися вперед із великою швидкістю. У сні зайшов я в дивную долину. Було так ясно, тихо, легко в ній, Що бачилось мені: не йду, а лину (Фр., XI, 1952, 291); Автомобіль линув проспектами й вулицями Петрограда (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 305); — Чуєш, як сніг рипить? Це вершники — брати мої линуть мене виручати (Довж., І, 1958, 59); Ідуть в Каховку пароплави, в Каховку линуть поїзди (Тер., Правда, 1952, 81); // Плавно пересуватися по воді, в повітрі тощо. По морю лине човник, як селех (Н.-Лев., III, 1956, 314); Неначе дзеркало прозоре В обводі яснозолотім, Азовське відбивало море Хмарки, що линули над ним (Рильський, III, 1961, 255); Спокійно линуть води Дніпра, ..тиша й спокій панують навкруг (Скл., Святослав, 1959, 87); // Поширюватися в просторі (про звуки, запахи і т. ін.). Згори лине жайворонкова пісня (Мирний, І, 1949, 125); Лине здалеку дівочий спів (Довж., І, 1958, 96); З гарячою парою з кухні линув ніжний аромат тіста і варених ягід (Сенч., На Бат. горі, 1960, 32); // перен. Ставати широко відомим; поширюватися (про відомості, славу і т. ін.). Заслужено линула по околишніх країнах слава про хоробрих русичів (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 367); Хай від міста до міста, з села до села Лине Партії слава, народу хвала! (Рильський, І, 1956, 395); Скрізь про нашу жінку слава лине, Про радянську — скромну і просту (Нех., Дивлюсь.., 1949, 40).

2. перен. Пориватися, рватися до кого-, чого-небудь, кудись (серцем, думками і т. ін.). А я дивлюся… і серцем лину В темний садочок на Україну (Шевч., II, 1953, 20); Потім — як же стало на хуторі сумно. Що не робить [Зінька], а вся думками на село так і лине (Головко, II, 1957, 26); Кожне дитя Мріями лине в широке життя! (С. Ол., Вибр., 1959, 174); // Відчувати потяг до кого-, чого-небудь; горнутися (у 1 знач.). Батько був добрий, і мати нічого, Я до їх линула, як ні до кого (Щог., Поезії, 1958, 338); Малюки чомусь линуть до неї найбільше, їм з нею весело (Гончар, Тронка, 1963, 221).

3. Минати, проходити (про час, події тощо). Тихо-тихо Дунай воду несе, Ще тихіше рік за роком лине (Фр., XIII, 1954, 277); Роки линули, віки — з гір посипались піски (Олесь, Вибр., 1958, 226); Швидко лине новорічна ніч (Собко, Матв. затока, 1962, 294); Люди поспішали на роботу, діти вибігали гуляти на подвір’я і вулиці, і життя линуло далі (Ів., Життя.., 1945, 27).

ЛИНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех. і без додатка. Однокр. до ли́ти. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля (Мирний, І, 1949, 334); [Хведоська:] Як спитають мати, чого я так почервоніла, що я їм скажу? Хоч би хто линув на мене водою!.. (Кроп., II, 1958, 54); Загуркотів грім, і на запилену землю линув дощ — буйний та теплий (Довж., І, 1958, 95).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 487.

Ли́нути, ну, неш, гл.

1) Летѣть. Линув сокіл з України. Мет. 376. Ангел линув, сльозу уронив. Чуб. III. 305.

2) Стремиться. А я дивлюся і серцем лину в темний садочок на Україну. Шевч. 403.

Лину́ти, ну, неш, гл. Политься, хлынуть. Як линув дощ. Черк. у. Линув на лоб йому води. Мкр. Г. 57. Горщик як брязне об піл, як линуть на мене помиї. Г. Барв. 225.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 360.