КРИВАВИТИ

КРИВА́ВИТИ, влю, виш; мн. крива́влять; недок.

1. неперех. Виділяти кров, стікати кров’ю. На лобі в нього кривавила подряпина — від скаутської патериці (Смолич, Мир.., 1958, 212); Рука кривавила вже й через хустину (Вільде, Сестри.., 1958, 366).

2. перех., нар.-поет. Бити до крові, завдавати кривавих ран. Не забути [Наталі].., Як батька сивого взяли І шомполами у коморі Кривавили при жінці хворій (Рильський, Поеми, 1957, 153); * Образно. 1942 року поклав я на могилу Купали скромні квіти. Білорусію тоді кривавили й топтали фашистські орди (Рильський, III, 1956, 400).

◊ Крива́вити се́рце чиє (ду́шу чию) — завдавати комусь тяжких душевних мук, страждань. [Руфін:] Я не можу ніяким словом вимовити страху, тривоги тої злої, що мов яструб кривавить, мучить, роздирає серце (Л. Укр., II, 1951, 343); Кривавить серце кволе мого брата лиха негода, роздавлює його до краю кляте ярмо народу… (У. Кравч., Вибр., 1958, 41).

3. перех. Те саме, що закрива́влювати. — Руками кривавлю землю, а головою хіба розіб’ю я сей мур?,. (Коб., II, 1956, 104); Землю б’є [кінь] сиру в коліно під собою, Удила піною кривавлячи густою! (Рильський, II, 1956, 16); А в неї під пахвою рана Кривавить пов’язку тугу (Бичко, Вогнище, 1959, 70).

4. перех., перен. Забарвлювати в червоний колір. Хапливо йде сліпої ночі час,— Вже йно шпилі кривавить меркло пломінь (Стар., Поет. тв., 1958, 186); Зоря, подібна до жоржини, кривавить рваних хмар кінці… (Сос., Поезія.., 1961, 15).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 338.