КОЛИВАТИ

КОЛИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.

1. перех. Змушувати коливатися (у 1 знач.). Тихі вітри коливали дзвоники, і вони дзвеніли й розливали в небі райські мотиви (Н.-Лев., IV, 1956, 40); Вітер на вулиці коливав віти дерев, вони стукалися одна об одну (Собко, Біле полум’я, 1952, 221); // безос. Вітром сосни коливало. Поливав дерева дощик (Пера., З глибини, 1956, 33); // чим, неперех. Ритмічно рухати з одного боку в інший, назад і вперед або зверху вниз. Коливати ногами.

2. неперех., перен., розм. Іти, перевалюючись з боку на бік. Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати (Вовчок, І, 1955, 103); — Ти думаєш — може, не втраплю!.. Утраплю!.. — патякав Федір сам з собою, коливаючи у присінки (Мирний, IV, 1955, 229); Гусенята коливають з ноги на ногу (Коцюб., II, 1955, 58).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 221.

Коливати, ва́ю, єш, гл.

1) Колебать, качать. Стоїть дід над водою, коливає бородою. Ном., стр. 296, № 207. Верби та садовина поперехилялись через тини та коливають віттям, куди вітер віє. О. 1862. IX. 60.

2) Идти медленно; идти переваливаясь. Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконт. МВ. (О. 1862. III. 35).

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 268.