КЛИКАТИ

КЛИ́КАТИ, кли́чу, кли́чеш, недок., перех.

1. Голосом, жестом просити наблизитися, підійти, обізватися; гукати (у 1 знач.), волати. Не виглядай, матусенько, В віконечко в поле. Не клич дарма татусенька: Не вернеш ніколи!.. (Г.-Арт., Байки.., 1958, 173); Стояв він в одному з передніх рядів лицем сюди і на мигах кликав його [Саранчука] до себе (Головко, II, 1957, 518); // Відповідним чином гукати (свійських птахів, тварин). — Одчинила я курник, сипнула зерна і почала кликати курей (Мирний, І, 1954, 237); Хтось тонко, пронизливо кликав коня: — Кось! Кось! Кось! (Донч., II, 1956, 46).

2. Запрошувати когось прийти, з’явитися куди-небудь з певною метою. В кружку сердешні сі сиділи І кисло на море гляділи, Бо їх не кликали гулять (Котл., І, 1952, 102); [Xристя (набира воду):] Чи буде ж то Одарка кликати на сватання? (Кроп., І, 1958, 89); — А я, як побачила вас, так зразу й подумала, ..може, Орисю заміж віддають, з калачем кликати на весілля (Головко, II, 1957, 494); // на кого, розм. Бажати комусь чого-небудь, накликати якесь нещастя. Це було майже рівнозначно тому, що хтось став би сам кликати на себе погибель (Гончар, III, 1959, 156); // Просити когось бути за кого-небудь, ким-небудь. Як се воно так вийшло: ворогували-ворогували, — а прийшлося— Параска у куми кличе? (Мирний, IV, 1955, 67); [Степан:] Он як! Це чи не за старосту прийшов мене кликати? (Кроп., II, 1958, 51); // перен. Вабити, притягати. Грає кров у нас куманська, Кличе вільний нас простір (Фр., XIII, 1954, 355); За ними зеленіло свіже, вимите дощем село. Воно кликало парубка в свою незвично принадну глибінь (Стельмах, І, 1962, 104).

3. до чого та з інфін. Пропонувати діяти в певному напрямі; заклика́ти (у 2 знач.). Бажав би віки працювать, До миру кличучи, щоб люди Людей спішили розкувать! (Граб., І, 1959, 99); Уже давно ми на порі, давно всіх кличемо: до волі! (Тич., І, 1957, 72); Зоря, як птиця, б’ється об колони у залі тій, де Ленін виступав і кликав битися за світ Червоний… (Сос., II, 1958, 331).

4. розм. Те саме, що назива́ти 1. — Клич мене просто Семеном, як я тебе — Андрієм (Коцюб., І, 1955, 447); Івана кликали в селі Переламаним (Стеф., І, 1949, 62); Всі ж діти кликали хлопця просто Бициком (Донч., VI, 1957, 7).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 181.

Кликати, кличу, чеш, [p]одн. в.[/p] кликнути, кну, неш, гл.

1) Кричать, подавать голосъ. Володарь, володарьку, одчинь ворота! Чого хочете, чого кличете? Н. п. Кликне-покликне Филоненко, корсунський полковник. Дума.

2) Звать, призывать, сзывать. Чи ти чула, дівчинонько, як я тебе кликав? Мет. 9. Кличе мати вечеряти, а донька не чує. Шевч. 66. Не прийшов я кликати праведників. Св. Л. V. 32. Клич громаду! Шевч. 208. Употребляется также съ предлогомъ на: от брат приостав трохи та й кличе на мене. Федьк. Съ измѣненнымъ удареніемъ: кликнути. Позвать. Пійдіть, гінця мені кликніте! Котл. Ен. І. 27.

8) Называть (по имени). Ой ти дівчино, ти мила моя! як же тя кличе мати твоя? Гол.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 250.