КЕРУВАТИ

КЕРУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.

1. неперех., звичайно чим. Користуючись кермом та іншими пристроями, спрямовувати рух, хід, роботу чого-небудь. Пливуть собі, співаючи, Море вітер чує; Попереду Гамалія Байдаком керує (Шевч., І, 1951, 200); Зіньці самій хотілося іноді, ставши отут, біля розумних машин, керувати ними, підкоряючи своїй волі оцю складну систему коліс (Шиян, Баланда, 1957, 20); * Образно. Чує Хо, як сільський учитель обіцяє хитро-мудро керувати поміж підводними каміннями сучасних порядків, а таки доплисти куди треба (Коцюб., І, 1955, 172); // також перех. Правити волами, кіньми тощо. Коня керують уздами, а чоловіка словами (Укр.. присл.., 1955, 263); Голосу, що він вдень керував волами,— не чули (Ю. Янов., І, 1958, 52); // Спрямовувати процес, впливати на розвиток, стан чого-небудь. Брянський стояв на спостережному пункті сьомої стрілецької роти і звідси керував огнем (Гончар, III, 1959, 52); Сучасний рівень знань практично ще не дає змоги людині керувати погодою (Хлібороб Укр., 7, 1965, 33); // перех., рідко. Спрямовувати, направляти що-небудь кудись, до чогось. Каже Еней кораблі керувати на берег (Зеров, Вибр., 1966, 255); * Образно. Керуй на озеро спокою Свої шукання молоді (Рильський, І, 1960, 156).

2. неперех., звичайно ким, чим. Спрямовувати діяльність кого-, чого-небудь; бути на чолі когось, чогось; давати вказівки; розпоряджатися. Керуючи Радянською державою, Ленін теоретично узагальнює гігантський практичний досвід радянської революції (Біогр. Леніна, 1955, 208); Партія керує великою творчою діяльністю радянського народу, надає організованого, планомірного, науково обгрунтованого характеру його боротьбі за досягнення кінцевої мети — перемоги комунізму (Статут КПРС, 1961, 3); Треба вчитися керувати масами (Панч, Вибр., 1947, 281); // Бути керівником установи, організації, відділу тощо. Треба буде когось з знайомих, що керують у бібліотечному комітеті, розпитати (Мирний, V, 1955, 418); Керував студією відомий письменник (Донч., V, 1957, 354); // Спрямовувати чиї-небудь учинки, дії. Хто собою керувать не вміє, той і другого на розум не наставить (Укр.. присл.., 1955, 244); [Степан:] Бач, куди їх [дівчат] лихе занесло! А все це Текля керує! (Кроп., І, 1958, 382); Ми ще не могли зрозуміти, що керує його вчинками (Коз., Гарячі руки, 1960, 32); // перен. Зумовлювати дії, вчинки чиї-небудь. Якась дика, непогамована енергія керувала його рухами (Коцюб., I, 1955, 305); // Диригувати хором, оркестром. Керувати хором.

3. неперех., чим, грам. Зумовлювати відповідний відмінок слова, вимагати після себе певного відмінка слова. Коли іменник керує другим іменником у родовому відмінку, то останній, як правило, обов’язково приймає на себе логічний наголос (Худ. чит.., 1955, 113).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 144.

Керувати, ру́ю, єш, гл. Направлять, управлять. Чоловік мислить, а Бог керує. Ном. № 82. Попереду Гамалія байдаком керує. Шевч. 57. Коня керують уздом, а чоловіка словом. Посл.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 236.