КЕП

КЕП, а, ч.

1. розм., рідко. Те саме, що ду́рень 1. Сказав йому кеп єсь [ти є кеп], а він і зуби стяв (Номис, 1864, № 7879).

2. заст. Назва гри в карти. Які ж були до карт охочі, То не сиділи дурно тут; Гуляли часто до півночі.. У памфиля, в візка і в кепа (Котл., І, 1952, 114).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 140.

Кеп, кепа и кпа, м.

1) Дуракъ, глупецъ. Було не кпити з Микити, бо Микита і сам кеп. Ном. № 6815. Не таким кпам, пане-брате, в Польщі крулювати. О. 1863. II. 54.

2) Карточная игра въ дураки. Які ж були до карт охочі…, — гуляли часто до півночі… у памфиля, в візка і в кепа. Котл. Ен. III. 9.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 235.