КВОКТАТИ

КВОКТА́ТИ, квокчу́, кво́кчеш, недок.

1. Видавати звуки квок-квок (про курей та деяких інших птахів). Під тином Півень, біля хати, Знічев’я смітник розгрібав І квокчучи там дещицю клював (Гл., Вибр., 1951, 102); Квочка квоктала десь поблизу (Коцюб., II, 1955, 217): Стрибають, циркають і квокчуть між кущами Дрозди (Рильський, Поеми, 1957, 221); // перен., розм. Видавати звуки, схожі на квок-квок. Налапавши білих,— раптово кидались на них, і тоді в степах довго квоктали кулемети, важко кашляли гармати та в’їдливо цінькали кулі (Епік, Тв., 1958, 377).

2. перен., ірон., розм. Нерозбірно говорити, воркотати, бурчати. Біля Луківни ляскотіла лише Крихточка та журно квоктала Килина Макарівна (Баш, Надія, 1960, 123); Я йду тинятися скверами, прислухаюся, як огрядні.. мами квокчуть коло дітвори (Кол., На фронті.., 1959, 21).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 137.

Квоктати, кчу́, чеш, гл.

1) Клохтать (о насѣдкѣ).

2) Квакать глухо (о лягушкѣ). Тілько квокче усе жаба здорова.

3) Постоянно охать, стонать, жалуясь на болѣзнь, несчастье и пр. (о человѣкѣ).

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 233.