КАНОН

КАНО́Н, у, ч.

1. церк. Правило чи догмат із питань віри або виконання релігійних обрядів і т. ін., установлені найвищою церковною владою як закон. [Мартіан:] Дозволь покликати моїх дітей, сам розпитай їх про науку віри — я їх учив, як наш канон велить (Л. Укр., III, 1952, 295).

2. перен., книжн. Твердо встановлене правило, усталена норма. Тут він [П. Тичина], як завжди, не дає себе закувати ніяким приписам і канонам (Рильський, III, 1956, 407); Поспішати з виведенням канонів із хороших фільмів не можна (Довж., III, 1960, 192).

3. церк. Список, зібрання релігійних книг, узаконених церквою як святе письмо. Старозавітний канон.

4. церк. Пісня на честь святого або свята. З покаянних канонів він перейшов до хвалебних акафістів (Крим., Вибр., 1965, 418); Великодній канон.

5. муз. Музична форма, що грунтується на повторенні тієї самої мелодії різними голосами хору, які вступають послідовно один за одним. Леонтович застосував у цьому хорі [«Над річкою, бережком»] класичний прийом канону (Мист., 1, 1956, 34).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 88.

кано́н —

1) правило чи догмат з питань віри, узаконені найвищою церковною владою;

2) (з великої літери) список, зібрання релігій­них книг, узаконених церквою як Святе Письмо;

3) церковна пісня на честь святого або свята;

4) у переносному вживанні — твердо вста­новлене правило, усталена норма, припис.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 272.