КАМ'ЯНІТИ

КАМ’ЯНІ́ТИ, рідко КАМЕНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.

1. Ставати твердим, як камінь (у 1, 2 знач.).

2. перен. Ставати нерухомим, застиглим. Хуса каменіє з жаху (Л. Укр., III, 1952, 179); Під гарну музику та спів Я в чарівній задумі кам’янів (Крим., Вибр., 1965, 30); Нагло Юра змінюється весь. Кулаки розтискуються, кров вертає до лиця, очі кам’яніють (Смолич, II, 1958, 30); // Стояти нерухомо. Пари [в танці] довгою мальовничою смугою потяглися до відчинених дверей, де кам’яніли двома монументами стрункі челядники (Тулуб, Людолови, І, 1957, 95).

3. перен. Ставати байдужим, нечулим. Усе мінилось; я марнів [у в’язниці], Серед каміння кам’янів, Не чув, не думав… (Граб., І, 1959, 406).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 86.

Кам’яніти, ні́ю, єш, гл. = Каменіти. Мнжр. 29. Серце кам’яніє — таке мені горе. Н. Вол. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 214.